відпрацюю, — спокійно пояснив учитель. — Я зніму плащ з вашого дозволу.
— Прошу.
То був молодий високий чоловік, з рідким волоссям, при костюмі, але без краватки, що для такої старомодної людини, як Басараб, означало неофіційний характер зустрічі.
— Я до вас ось в якій справі. Ваші урізькі дідусі й бабусі вдають, що нічого не пам’ятають зі свого минулого. А діти, ясна річ, фантазують. Вірити їм у такому серйозному питанні, як історія, не можна. Я б хотів їх захопити науковою роботою. Ви думаєте, я повірив, що на Ласках закопано скарб? Тутешні люди, якщо й мали колись гроші, то купували на них землю. А опришки, як відомо, у ці краї не заходили. Без сумніву, це одна з могил бронзової доби. Донедавна мені було все ясно. Коли раптом ловить мене в коридорі третьокласник Степан Страшівський і починає лепетати, що вуйко Михайло казав, аби ви, боронь боже, не розкопували могили, бо там закопане горе і воно ще живе. Повірте, у мене волосся дибом стало: живцем поховане горе!
Вчитель замовк і нагадував зараз перелякане цуценя, яке вкусило і чекає, скулене, на удар. Йому було гидко це говорити, але іншої мови він не знав, крім навченої в школі і університеті педагогами-перестрахувальниками. Свій чоловік з Урожа ніколи б не розмовляв так зі старшими за себе.
— Хлопець нічого не нафантазував. Я сам бачив, як люди ховали свою біду.
— І давно це було? — перейшов до іронії молодий історик.
— Я був у гурті людей, котрі йшли за возом, запряженим волами. На возі стояла труна, у яку кожен клав свою біду. Бувало, не вміщалася, коли пошесть чи неврожай. На всяк випадок тримали ще одну труну: для Вижнього Урожа, бо починався цей похід з Нижнього. Хто мав силу, то йшов аж на Ласки, хто не мав, полишав свою біду на громаду…
— А в якому році це було точно? Як історик, я потребую дат…
— Е, — махнув рукою Басараб. — Далась вам та хронологія! Не хочу, щоб ви мене вважали за варіята. Я вже свій вік прожив і пережив. Пощо вам ті дати?
— Пощо? — розгубився історик. — Історія не може існувати без дат. Це й школяреві відомо.
— Так воно так, але як мені трапляється якась книжка з історії, то вся вона начинена, як ковбаса салом, датами, а про те, чим дихали і що шукали люди, ні слова. Хай вже то та книжка буде для професора. А простий чоловік і радий би взнати, що колись діялось, з якого він роду, та не має звідки. Ага, бачить історичний роман… Аж труситься від утіхи, а там таке понабріхуване, що навіть йому, невченому, не по собі стає. Щось воно не те, зате читати легко, дат нема. Тобі ніколи не хотілося втекти зі школи?
— І зараз хочеться! — з викликом сказав учитель.
— То вже добре. Поки ти тут сидів, я зрозумів, що мусиш тікати. Не так зі школи, як від школи.
Вона не безгрішна. Якщо міняти щось у цьому світі, то треба починати від школи. Ти казав дітям, як це сталося, що ми під Польщею опинились? Або чому нас звуть бойками? Або за що люди так любили Довбуша? У підручниках того нема, а якщо є, то один рядок. Та не дивись на мене так, ніби я тебе з’їсти хочу. Цьому ти мав сам вчитись. Але, певно, часу не було?
— Ніхто тепер не має часу, — буркнув хлопець. — Але в мої обов’язки не входить займатися розкопками. Позакласна робота, правда, формальність. Думаєте, я не бачу, що займаюсь дурницями? Якщо я поживу ще тут з кілька років, то геть здичавію. Людина мусить спілкуватися з собі подібними, поки вона молода. Як там на старість, не знаю, але мені здається, що старі люди вміють розмовляти з усіма. Хай я дечого навчу цих дітей, але з чогось мені треба живитися, звідкись черпати силу? Не з самих книжок. Коли я сам, у мене немає стимулу.
— Ніхто не хоче жити сам, то правда…
— Я ніби й не здалеку, з міста М., але ваші люди мені незрозумілі й своїм я тут не стану. Вчителі-східняки по тридцять років живуть — і чужі. Скажіть, яке мені діло до Урожа, коли я тут опинився по розподілу, фактично примусово? За які гріхи мене відірвали від рідного міста, від батьків, друзів, дівчини, врешті-решт?
— Маєш рацію, — знову згодився Михайло. — Але ж колись ти поїхав з дому, бо він тобі здавався тісним. Я теж свого часу подався світ за очі, коли зрозумів, що хата мені замала і до скону доведеться гарувати коло землі, плодити дітей, таких самих темних, як і я, й умерти на печі, ставши для всіх зайвим ротом і тягарем. Сам я до того не дійшов. Треба чужі очі, щоби подивитись на тебе збоку. І от якось прийшов до Урожа чоловік. Шляхтич. Ми всяких шляхтичів бачили: бідних, але гонорових. А той прийшов у дранті, геть-чисто жебрак, і просив не хліба, не води, а щоб йому заспівали пісень. Мав повну торбу паперів і пройшов уже півсвіту. Звався чудно — Зоріан.[2] Найбільше я дивувався не з того, що йому потрібні співанки, а з того, що то був вільний чоловік. Не орав, не сіяв — а жив. І був веселий у нужді. Звісно, то не був такий мудрець, як Григорій Сковорода, але сила, що кликала його в мандри заради слова, йшла від бога. Він перший пізнав, що історія народа в його піснях. Ті, котрі були після нього, зробили з того науку. Але тепер я би не пішов у ту науку. Я би повернув людям те, що забрав від них: їхню історію. Кожному селу би повертав, просив би, щоб взяли. Я не був тут чужий. Ніколи надто не віддалявся, щоб не згубити себе. А раптом вернувся вже й не старим, а престарезним. Тепер ходжу по селі й мучуся, як мені з людьми говорити. Так само, як і ти. Дивна річ, правда?
— Дивна.