коли вони з’явились, то остерігались їхньої облудності, як остерігаються й досі. То були чужі слова завойовників, які змусили народ до чужих звичаїв і перекрученої релігії, але не змусили дітей забути їхню дитячу мову. Гори і ліс — найліпший сховок для слів. Доки є ота краса, доти є Уріж і доти з ним можна розмовляти.

3

Хата й досі лишалася пусткою. Світились у темряві стіни, на вікні висіла випрана фіранка, пилюки не залишилось ніде, але бракувало найнеобхіднішого, щоб хата могла зватись Домом. Притулок. Хотілось сказати «останній», але тепер Михайло не бажав нічого чути про останній притулок. Доля з самого початку готувала йому цей дім, а він, ніби втіклий пес, волочився по світі. У давніші часи він сам просився до чужої хати: йому відчиняли двері або гнали гетЬ. Коли кусник хліба міг врятувати чоловіку життя, Михайло Басараб сам чекав, щоб йому щось дали. А тепер гостять горілкою. Михайло не тримав удома горілки, та й грошей не було. У місті на книжці лежало триста карбованців на похорон, а пенсія йому йде на дім престарілих. Справу можна було б якось залагодити, хоча б через сільраду, але Басараб ніяк не міг зважитись. Чомусь йому здавалося, що колись за ним приїдуть, дадуть укол, щоб він заснув, і відвезуть туди. Старший син їм поможе…

Щур більше не вилазив на стіл. Старів на очах і невдовзі мав лишитися товаришування з господарем цієї хати. Годинами нерухомо сидів коло помийного відра і дивився, як чоловік, надівши окуляри, сліпає над книжкою. У грудях в нього щось скрипіло, ніби позсихалось. Так вони зійшлися всі троє: хата, щур і Басараб, троє старих, яких пильнувала смерть з годинником у руці.

Про час

Висохле тіло, ти колись було спрагле.

Не час тебе зруйнував, а досвід.

Я знав колись хлопця. Він помер у двадцять два роки і був старіший за мене, тодішнього й нинішнього.

Я пережив його майже на сто років,

але не став мудріший, бо мене не з’їла хвороба і лікарі мені не казали:

«Помреш улітку; в липні або в серпні, якщо пощастить.

На всяк випадок кинь писати вірші».

Вчорашній гімназист начитався Вольтера,

надихався отруї львівських кав’ярень. Панночки-

каналії носили його серце в сумочках по черзі.

Не мав куди дітись, вдома злидні,

мамина надія, пропив усі гроші,

а наостаток платив кров’ю.

Дивився на себе в люстро і бачив не поета

Олександра Козловського,^[1] а трупа.

І безсило стискав кулаки, плювався,

кричав: «Ти, потворо!»

Просився: «Хочу вмерти на твоїх колінах,

Маріє. Я жив увесь час між мурів.

Їхня пліснява вбила мої легені.

А вірші пишу тільки тому,

що боюся смерті».

(Неправда. Хто знає, чого я прошу?)

«Я б хотів пливти у козацькім човні,

минаючи Київ, минаючи Канів і Січ.

А на дні розвівалося б довге волосся русалок. Вони манили б мене до себе,

але я б не дався. Я доплив би до давніх язичеських капищ,

де досі моляться багатьом богам,

а не одному: сонцю, грому, коханню,

де мені не належиться нічого

і належиться все.

Гирло — це ж і є витік».

Сусідка Ганя принесла насіння чорнобривців. Михайло просив її колись.

— Може, вже пізно сіяти?

— Сам раз. Земля прогрілася. Дайте я вам посію.

— Дякую, я сам. Знаєте, відвик від землі, то мені за втіху в ній порпатися.

— Як хочете. Виджу, бульба у вас файно зійшла. Ще день-два — й треба обсікати. Невістка нашу вчора пробувала. То добре, що сухо. Не заростає. Дасть бог, восени будете зі своєю бульбою. Всі мене питають, чи ви надовго приїхали. Я кажу, що не знаю. Ви би взимі до сина перебралися. Старшому чоловікові треба тепла…

— Може, й переїду, — відказав Михайло. — А ви що, вже йдете? Посиділи би трохи.

— У кухні палю, аби не згасло. Думаєте, не хочу з вами посидіти? Робота. Малу нині до школи не пустила, бо перемо. Невістка цілий день у місті, то все на мою голову. Я собі думаю, що цілий вік гаруєш, а той роботи не видно. Сяду увечері коло телевізора — очі злипаються в старої. Ви хоч світа увиділи, а я хіба в сорок третьому році, як був голод, з мамою на Волинь ходила міняти лахи на бульбу. Ото всі мої вандрівки. А ви аж в Америці були…

— Та ні, Ганю… До Італії доїхав, а як треба було сідати на пароплав, вернувся назад.

— Шкода… Були б тепер паном. Слали би нам посилки з Америки. Кася Федикова маєтку доробилася на тих посилках, що брат з Канади висилає. А як він, не дай боже, вмре, то їй всі гроші відпише, бо бездітний вдівець. Мають люди щастя. Прийду до вас в неділю або ви до нас приходьте. Десь вам самому скучно сидіти?

— Та трохи скучно.

— Ходіть покажу, де сіяти чорнобривці. Візьміть мотику.

Михайло Басараб відчув гострий запах чорнобривців, якийсь наче не квітковий, і зрадів, що пам’ятає його. Не мав у собі хліборобського розуміння того, що все потребує свого часу: сіяння і сходження, ріст і цвітіння, і що людині не дано пришвидшити цей процес, хай вона навіть відчуває доконечну потребу побачити цвіт чорнобривців.

Зробив рівчачок і пропускав між пальців легке насіння, схоже на наконечники пір’їн, що вростають у тіло малих пташок. Загорнув усе землею. То було щось інше, ніж садити цибулю чи картоплю, бо, скільки б не садила квітів людина, їх завжди мало.

Поснідав чаєм. Магазинний вже закінчився, то Михайло заварив собі вишневих гілочок, ще раніше ним зрізаних. Вишні й черешні уже цвіли. Намастив хліба повидлом. Давно йому так не смакувала їжа. Крихти хотів укинути в рот, але згадав про старого щура і висипав коло печі.

Сонце ще не пригріло настільки, щоб можна було відчути, як пахнуть сади. Михайло Басараб ніколи не мав саду і не міг оцінити, яке то багатство, коли біля твоєї хати цвітуть вишні. Скільки разів стискалось у нього серце, коли серед зневіри і розпачу приходили Шевченкові слова:

Боже, тільки у великій муці можна збагнути цей вірш, очиститись ним і помолитись його слову.

На Ласках цвіли черешні, наче вінок, обіймали гору. Наче сивина, подумав він. Годі було висидіти в хаті такого лагідного сонячного дня. Красно, згадав Басараб напівзабуте слово і ще більше втішився. Не пішов селом. Поза городами вела ще одна дорога. Спочатку звернув між старезні, побиті громами липи, що вели від школи, колишнього дому панів Сорочинських. То була давня дорога в місто Д., куди Сорочинський возив молоко й масло на продаж. Липи бачили фіри й брички, графиню Комарницьку, яка збудувала тут церкву з