вперше не захотів заподіяти собі смерть. Життя ще не скінчилось, суті його він не зрозумів, а світ раптом став ворожим до нього. Люди з їхньою байдужістю, речі з їхньою здатністю ускладнювати все. Боже, як їх було багато. І вони звалися його домом, і він мав служити їм: доглядати, берегти. Слабке тіло не поспівало до служби. Холод підстерігав старого і вдома, і на лавці у парку, і на вулицях міста, де він жив. Як легко перетворитись у смердючий кусник плоті, вуглину, присипану попелом, напіввисхлу калюжу, що нікого не напоїть і не відживить. Викинутий за межі життя, свіфтівський безсмертний — ось ким він став. А навколо ж кожен ішов до цього через пізнання, через те, що зветься травленням, пияцтвом, хтивістю. Час деформує простір, і старі опиняються у якомусь закутку, схожому на сліпу кишку, — і звідти нема виходу, крім смерті, за якою нове життя, нові слова. Слова, слова, порятуйте мене. Я виправдаюсь вами перед людьми, а бог прочитає мене без слів. Шукати собі подібних. Ось вони — жителі останнього свого притулку. Безпритульні діти з тонким сивим волоссячком, деформованими ревматизмом і працею пальцями, вічно замерзлі, вічно ситі, бо ж і вічно голодні, дріботять розбурхлим від весняних соків ранком в їдальню, де все таке нестравне для їхніх зсохлих, зболених шлунків: синя манна каша, вчорашній оселедець з цибулею, майже несолодкий чай і хліба вдосталь. А хто дасть їм хліба, щоб заспокоїти голод серця: ласки дітей і онуків, тепла спільного дому? Серед них і він: щулиться під зміїними поглядами товстих кухарок і посудомийок; ковтає пилюку від мітли нетерплячої прибиральниці; лягає між чотирьох стін у холодну постіль і не може склепити очей, дожидаючи ранку; чи дрімає біля телевізора, грає в доміно, а у свята купує жменю цукерків «киць-киць» і пляшку вина. Коли відходить хтось із них, вони проводжають його на цвинтар, насолоджуючись значущістю моменту. Однак нестерпно бачити самі зів’ялі лиця, тьмяні очі, скулені постаті. Апендикс. Подивись у дзеркало: ти знайшов собі подібних. Іноді вас вітають піонери. Ви махаєте кволими рученятами вслід їхньому автобусу. Покинуті діти, сухі листки, старомодні валізки, напхані листами, фотокартками, вирізками з газет, спогадами та іншим мотлохом. Хай буде проклятий той, хто користується вашою беззахисністю і відводить вас у цей дім, хто сміється над вами. А ви ще побачите квіти, посіяні весною біля огорожі: чорнобривці і айстри. Він засне, вдавивши в долоню перлину, сльозу, росу і перлину водночас.

2

Щоб потрапити до сливового саду, треба було зійти з горба, на якому ще сплять старі яблуні й груші. За плотом жили Ковалі, або Винницькі. У чорній напіврозваленій кузні віддавна не курилося, бо Коваль постарів і не мав сили до заліза. Крута стежка з горба вела просто в болото. Віз би ним проїхав, та й у цьому не було потреби: бульбу садили пізніше. Праворуч саду тягнулися людські городи аж до млина, де вже не мололи. Люди навчились обходитись і без млина, і без кузні.

Посеред саду доживала віку яблуня білий налив. Спорохнілий стовбур впаде одного дня без вітру і грому, але він ще побачить, як зацвітуть невдовзі дві або три гілки на всохлих конарах. Він садив цю яблуню на місці, яке аж просилося до того: щоб з дороги було видно восково-білі яблука на скошеній стерні.

Що сім років сливи аж ламалися під тягарем плодів. Місце тут було вогке, близько від ріки, і навіть сливам не дуже добре велося: вони всихали і стояли каліками, доки не рубались на дрова. Михайло підходив до кожної сливки, гладив долонею репаний стовбур з загуслими каплями соку. Дерево любить ласку, щоб на нього дивились хоч іноді. То нічийним деревам байдуже. За ними пильнує сам бог. Вони з насіння його райського саду.

Сухі гілки Михайло де обламував, де підрізав ножівкою, журячись із запустіння й занедбаності свого саду. Міг би вже зрубати дві сливки на дрова, але не був певний, чи вони зовсім мертві. Ще має час. Йому стало сумно від думки, що ця робота кінчиться і доведеться йти між чотири стіни. Однак скінчив її аж перед обідом, хоч ще й не снідав.

Вдома Басараб перебрався з старого дрантя і пішов до магазину. У цю пору добре було видно, як над селом здіймається гора Ласки. Найбільше затуляли її липи коло церкви з неспокійними воронячими гніздами угорі. Церква раніше була вкрита гонтою, а потім бляхою. Фарба з бляхи геть облізла. Ніхто нині не пам’ятає, як гарно світиться білими стінами нова дерев’яна хата чи церква, доки не потемніє від дощу й снігу. На кам’яній огорожі кучерявився ніжно-зелений чистотіл: він так давно його не бачив. А церква тепер звалася музеєм, і на голій обдертій дзвіниці збереглися перекладини, на яких раніше висіли дзвони.

Магазин ще був зачинений на обід. Люди дивилися, як до них ішов Михайло Басараб з розгубленими очима, під якими звисали важкі чорні мішки. Він пам’ятав лише своїх сусідів, а ті люди, наче в місті, були йому незнайомі.

— Добрий день! — привітався Басараб, і погляд його вхопився за ту дівчинку, що вчора приносила йому молоко, і він посміхнувся до неї, а вийшло так, ніби він посміхнувся до всіх, і люди відповіли йому посмішками. Як же це, думав він, як же це я не пам’ятаю людей з Урожа?

— Ви надовго до нас, Михайле? — спитала найстарша жінка, висока й худа, у куртці поверх байкового халату.

Всі питали в нього одне й те саме, ніби їм залежало на тому, залишиться в Урожі Басараб чи не залишиться.

— Назовсім приїхав.

— А ви так придивлялися до церковці, ніби якийсь туриста. Підіть до директора школи, най вам відкриє музей.

— Якось піду, але тепер маю свою роботу.

— Що не кажіть, — озвалася молодша жіночка з гаманцем в кулаці,— всюди добре, а вдома найліпше. Я би в тім місті не жила. Як поїду до доньки, то вертаюся така змордована, що ледве дихаю. А тут маєте і молоко, і воду файну до пиття, і свіже повітря — саме здоров’я!

Нарешті магазин відімкнули, і всі кинулися у двері, забувши про Басараба, на якого досі так цікаво позирали. Дівчинка не пхалася, а чекала. Михайло хотів до неї обізватись, але в її очах майнув страх. Сьогодні було не те, що вчора: він мусив сповна вдовольнити людську цікавість і аж тоді, коли вона згасне, сховатися. Пройде досить часу, перш ніж з багатьох Михайлів Басарабів людська уява витворить одного. Очі дитини на мить заглянули в глибокий колодязь його довгого життєвого досвіду. Дівчинка злякалась. Як її звати? Дивно, коли двоє, розділені сотнями років, зустрічаються і знають ті самі слова, з яких може вийти розмова.

Михайло Басараб не був Вічним Жидом, чи Агасфером. Земля переверталась, і разом з нею перевертався він. Щоб вернутись додому, не досить здоров’я,