жити зовсім мало. Він так з усіма приязно вітався, ніби прощався навіки. І нікого це не жахало, що от весна, а старий чоловік ось-ось віддасть богові душу і зостанеться лежати в темній сирій землі. Ні, нікому від того не ставало страшно, хіба, може, котрійсь дитині, яка боїться спати сама в темряві. Чоловік приїхав умерти на вітцівській землі — за що ж його жаліти?

За Басараба забували і вертались до господарки, а він ішов селом до рідної хати і тішився, що теж має роботу, не здогадуючись, яким його бачать люди: худим, як гак, з сірим, зболеним лицем.

Попід чужі вікна гостро стриміли кущики нарцисів, а по деревах годі було вгадати: живе їхнє гілля чи вже ніколи не потече по ньому сік. У багатьох садах світились побілені щепи. Треба й собі побілити. Хата його була ніби опеньок, ріст якого спинив мороз: маленька, непоказна, сіра. Молодий господар, певно, вирубав би старі вишні за хатою, забрав би кусень городу і, наскладавши грошей, поставив би новий цегляний дім. Місце добре, а як спуститися з горба, то майже біля річки гарний сливовий сад.

Басараба зразу обсіли клопоти: дров майже не лишилось. Чи сусіди позичали, чи їх стільки було. Ну, в садку, певно, знайдеться засохла сливка, яку можна порізати. Ключа від хати він не носив з собою. І не загубиться, і нема відчуття, що є десь твоє рідне село Уріж, в ньому хата, яку вистачило розуму не продати. Ключ лежав у шпарині над дверима, де викришилася глина, бо хата була по-бойківськи зрублена з колод, проміжок між якими заліплювався глиною і забілювався. Мала хата й призьбу, на яку вітер позносив різного сміття.

З сіней дихнуло на нього, як з пивниці. Дверей він не зачинив за собою. У хаті на столі сидів старий висхлий щур і без страху дивився на господаря очима приреченої тварини.

— Довго я тут не був, — сказав до нього чоловік. — А ти, бідако, пильнував хату. Ну, дякую…

Поки він вішав капелюха й пальто на цвяха, щур встиг скочити зі столу й сховатися. Годилось нарешті сісти й віддихатись, але Басарабові очі вже шукали роботи. Порох, павутиння… Коло вікна висіла ікона матері божої і портрет Шевченка, яким його люблять по селах: у кожусі, смушевій шапці, з сумними селянськими вусами. Гірко було дивитись. Михайло Басараб витяг з кишені білу хустину і стер пилюку. Хустка стала чорна.

Він дуже втомився. Перед ним було стільки роботи, може, не важкої, але жіночої, що радість повернення трохи пригасла. Неможлива річ — лягати спати у бруді.

Коли в печі загорівся вогонь, серце Михайла почало відтавати і нинішня ніч не видавалась уже такою похмурою. Він знайшов у сінях старе відро, обтер його шматою і пішов по воду.

— Добрий вечір! — привітався до старої жінки, що грабала за плотом торішнє листя.

— Йой, Басарабе, бігме-м вас не впізнала! Казав зять, що ви ніби приїхали, а я подумала, може, йому привиділося…

— Приїхав, Ганю.

— Та чи надовго?

— Поживу трохи.

— Може, боронь боже, вмирати зібрались?

— Ніхто не знає свого часу, Ганю. Навіть такий старий чоловік, як я.

— Роботи маємо повно. Я пришлю онуку, хай допоможе.

— Дякую, Ганю. Моя хата — моя робота. Відро хочу помити.

— Я вам чисте позичу. Ваше хіба до підлоги.

Стара притулила до плота граблі й побігла до нової жовтої хати. Чоловік набрав у відро води і став чекати. «Город з неділі можна скопати, — подумав він. — Ще не всі люди копають. Треба до пуття хату привести, побілити. То вже Ганю попрошу. Чи вмирати зібрався? Таке може сказати хіба старша жінка, звикла до біди…»

Хата його стояла, як майже всі хати в Урожі, на горбі, й Басараб міг бачити, як сідає сонце за лісом: торкнувшись темної смуги, падає за неї, тільки червоне сяйво ще якийсь час захоплює край неба.

Коли вода зігрілася, Михайло обтер мокрою шматою стіл, лавки, шайку з посудом і побічниці широкого дерев’яного ліжка, змив підлогу. Аж тоді зняв віко скрині. Там знайшлася ковдра, подушка, чиста постіль, трохи старої одежі, а на дні з десяток старих книжок і у бляшанці з-під чаю срібний мамин кульчик і низка коралів.

Ніколи не пізно вернутися додому. Не вмирати, не для того. Вмирати легше на чужині. А тут треба жити. Слава богу, силою його ніхто звідси не забере!

При свічці Басараб постелив собі спати, сипнув у горнятко з окропом пучку чаю, витяг з валізки батон і плавлений сирок. У двері постукали, й зайшла дівчинка з літровою банкою молока.

— Добрий вечір! Баба вам молока передали… — і вибігла.

Була вона в тому віці, коли соромляться чужих людей. Зрештою, у селі діти не такі відважні. Гарна дитина. Схожа на всіх тих дівчаток, котрі рано стають дорослими, рано виходять заміж, швидко старіються — і все це через Роботу.

Він повернувся сюди по своїй волі. Так чинив завжди. Кажуть, що гуцули славляться своїм гонором. Але й бойко слугою нікому не був і не буде. Коли схоче, може втікнути в гори, поміж ялиці й буки. Село Уріж впиралося одним кінцем в гору Ласки, з якої в ясну днину було видно місто С. і ще села вздовж Бистриці — Винники, Мокряни, Ступницю. Річка, колись обсаджена вербами, а нині безжально розрита екскаваторами, що брали гравій, здавалася потічком. Все ж кращого місця для села годі було знайти. Іван Франко, родом він із сусіднього села, назвав цей край «перлина Божа на землі».

Між двох гір текла Бистриця, і село починалося від гори Ласки. Колись двоє братів-близнюків оборали місце, де мав бути Уріж, двома волами. З того часу тут ніколи не стрічались ворожі війська.

Як перлину Божу тримав на долоні Уріж молодий і сильний Михайло, коли сходив на Ласки, старий і немічний, він бачив його з висоти орлиного лету у снах і в пам’яті. Навіть через сто років люди впізнавали, що він урізький, не американець, не волоцюга, бо ж вони не те що не мінялись чи просто тримались осібно, а мали завжди певність, що Уріж відгородить їх від найбільшої біди, і дві гори — Ласки і Підбузька — як два крила піднесуть змучену й обезвірену душу.

Старі люди не знають іронії. Діти теж. Відтинок шляху між старістю й дитинством називається пізнанням, життям, мандрами. Він звивається в кільце, центром якого є земля, вкрита лісами і травами. Ліси пахнуть смолою, трава — медом. Вони все життя вчать людей розуміння того, що спокій — це теж рух і повторення — рух. Так само слова, сказані без іронії, сказані кимось іншим тисячу чи п’ять тисяч років тому, — нові. Бути старим і дитиною дуже важко. Але так просто, господи, так просто, якби не пізнання. Десь тут криється жахлива помилка ще з сотворіння людини. Пізнанням вкорочуємо собі вічність.

Останній притулок

Одного дня він вжахнувся власної кволості й непотрібності. Був такий слабий, що