коли б лишивсь живий, бо вдачу мав тверду, а дух — міцний. Я в цьому впевнений, тільки, бач, не випало йому справжньої нагоди себе показати, а не кожний зрозуміє, що, не маючи таланту, ніякий собака не зміг би за тих умов битись так, як він. Мені завжди стає шкода, коли я згадую ту його останню бійку і чим вона кінчилась.

Ну так от, цей Смайлі мав і тер’єрів, і півнів, і котів, і силу-силенну іншої худоби — хоч би про що здумали б ви з ним закластися, усе в нього було під рукою. Одного разу він упіймав жабу, приніс її додому й сказав, що хоче вивчити її, ото аж три місяці тільки те й робив, що сидів у себе на задньому подвір’ї і вчив ту жабу стрибати. І що ж ви думаєте, таки навчив. Дасть, було, їй щиглика ззаду, і вона, дивись, уже летить у повітрі, наче оладок,— ще й перевернеться разок, а то й двічі, коли добре відштовхнеться, i, мов кішка, падає на всі чотири лапи. Згодом він і мух навчив її ловити, і так часто змушував в цьому ділі вправлятись, що вона як побачить муху, відразу й зловить. Смайлі казав, що жабам потрібне лише дресирування, а так вони майже все вміють, і я йому вірю. Я сам на власні очі бачив: посадить він, було, Деніела Уебстера^* — це так жабу звали, Деніел Уебстер,— та й гукне: «Мухи, Деніеле, мухи!» — і не встигнеш і оком змигнути, як вона підстрибне, зніме язиком муху з прилавка й, наче грудка землі, знову ляпнеться на підлогу й почне чухати голову задньою лапою так байдуже, ніби кожна жаба вміє таке виробляти. Та хоч і мала великі здібності, а була вона така скромна й слухняна, що іншої такої не знайти. А коли доходило до стрибків у довжину на рівному місці, то вона могла одним стрибком опинитися далі, ніж будь-яка тварина її породи. Стрибки на рівному, розумієте, були її сильним місцем, і коли до них доходило, Смайлі закладав усе, що мав. Він страшенно пишався своєю жабою — і недарма, бо хлопці, котрі багато їздили і скрізь побували, в один голос твердили, що іншої такої жаби вони ніде не бачили.

Так от, Смайлі посадив цю жабу в маленький загратований ящик і, було, приносив її в місто, щоб битися на неї об заклад. Одного разу якийсь чоловік — новачок у нашому селищі — побачив його з ящиком та й каже:

— І що воно може бути у тебе в ящику?

А Смайлі байдуже так відповідає:

— Може бути папуга, може бути канар, тільки це не папуга і не канар — а просто жаба.

І той чоловік узяв ящик, уважно оглянув жабу, покрутив так і сяк та й каже:

— Гм, справді. І на що вона годиться?

— Та,— відповідає Смайлі спокійно й безтурботно,— для одного діла вона таки годиться: вона може перестрибати яку завгодно жабу в окрузі Калаверас.

Той чоловік знов узяв ящик, знову довго й прискіпливо роздивлявся, а потім повернув Смайлі й каже отак нахабно:

— Не бачу, чим ця жаба краща від інших.

— Може, й не бачиш,— відказує Смайлі.— Може, ти розумієшся на жабах, а може, й ні, може, ти собаку на них з’їв, а може, ти тільки аматор. Щодо неї в мене своя власна думка, і я ставлю сорок доларів за те, що вона пережене яку завгодно жабу в усій окрузі Калаверас.

Незнайомий на хвилину замислився над цими словами, а тоді якось так сумно каже:

— Що ж, я тут людина нова, і в мене немає своєї жаби, а то я побився б з тобою об заклад.

Тоді Смайлі й каже йому:

— О, це пусте, пусте. Потримай ось мого ящика, а я побіжу й принесу тобі жабу.

Тож незнайомий узяв ящик, додав свої сорок доларів до грошей Смайлі, сів і почав чекати.

Довгенько він сидів отак і про щось думав, а тоді витяг жабу з ящика, розтулив їй рота і чайною ложечкою насипав їй перепелиного шроту по саму зав’язку, а тоді посадив на підлогу. А Смайлі тим часом подався до болота і довго брьохався в грязюці, поки впіймав жабу, тоді приніс її, віддав незнайомому та й каже:

— Ну, коли ти готовий, то посади її поряд з Деніелом так, щоб їхні передні лапки були врівні, а я скомандую.— І він скомандував: — Раз, два, три — гайда!

Кожен підштовхнув свою жабу. Нова хутко пострибала собі, а Деніел піднатужився, звів плечі, ну чисто тобі француз, а діла немає, з місця не зрушить, приріс до землі, наче церква, навіть не поворухнеться, сидить, мов на якорі. Смайлі неабияк здивувався, ще й розсердився, а в чому річ, звісно, й гадки не має.

Незнайомий узяв гроші й пішов собі, а коли виходив з дверей, то отак тицьнув великим пальцем через плече в бік Деніела — отак ось — і знову нахабно так озвався:

— А все-таки,— каже,— не бачу, чим ця жаба краща від інших.

Смайлі довго стояв на місці, чухаючи потилицю й дивлячись на Деніела, а тоді нарешті й каже:

— Дуже мені дивно, якого дідька ця жаба так відстала, чи, бува, з нею нічого не трапилось — чогось вона занадто товста.— Він ухопив Деніела за карк, підняв та й каже: — А щоб мені добра не було, вона ж важить не менше як п’ять фунтів! — перевернув її, і з неї посипався шріт — зо дві жмені висипалося! Тепер до нього дійшло, як усе було, і він мало не збожеволів з люті, покинув жабу та навздогін за незнайомим, але не догнав. І…

Тут Саймон Уїлер почув, що його кличуть з подвір’я, й устав подивитись, кому він потрібний. Виходячи, обернувся до мене й мовив:

— Ось посидьте тут, погуляйте, а я зараз повернусь.

Але я, з вашого дозволу, вирішив, що дальша розповідь про заповзятливого волоцюгу Джіма Смайлі навряд чи міститиме відомості про превелебного Леонідаса У. Смайлі, і через те не став чекати.

У дверях я наштовхнувся на балакучого Уїлера, який уже повертався. Вхопивши мене за гудзика, він повів своєї:

— Так от, у цього самого Смайлі була руда одноока корова, і в неї не було хвоста, а тільки коротенький цурпалок, як банан, і…

Однак, не маючи ні часу, ні охоти вислуховувати історію безхвостої корови, я попрощався й пішов.

Оповідання про капосного хлопчиська

Переклав Валентин Корнієнко.

Жив на світі капосний хлопчисько, якого звали Джім. Зверніть увагу: в книжках для недільних шкіл капосних хлопчисьок майже завжди звуть Джеймс. Проте, як не дивно, хлопчиська, що про нього я хочу розповісти, звали Джім.

Він не мав хворої матері — тієї самої благочестивої матері, що помирає од сухот і рада була б спочити в могилі, якби не обожнювала так свого синочка і не боялася, що люди поведуться з ним холодно та жорстоко, коли він залишиться сам-один у світі після її смерті. Капосні хлопчиська у книжках для недільних шкіл здебільшого звуться Джеймсами і мають недужих матерів, які навчають їх молитися перед сном, присипляють ніжною та журливою колисковою, а потім цілують їх і плачуть, ставши навколішки біля їхнього ліжка. Але з цим усе було не так. І звали його Джім, і мати його ні на що не слабувала — ні на сухоти, ні на іншу яку неміч. Навпаки, вона була жінка міцна й дебела; до того ж не відзначалася побожністю і анітрохи не турбувалася