доводив їжакові Грицьку ображений лис. — Це все одно, що моїх дітей з’їли… Рийся в смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати».

Що ж, таке громадянське кредо достойне справжнього художника.

Микола Жулинський

Діти Повість

1.

Хлопець біг вулицею, спотикаючись об кожен камінь. Сонце сліпило очі, й дихати було важко.

Перед маленькою присадкуватою ратушею він пішов повільно, так повільно, що чув стукіт власного серця.

Повз нього проїхав грузовик з німецькими солдатами, котрих він не боявся. У хлопця заболіла голова від того, що і на цей раз не зміг їх перелічити.

Солдати голосно сміялись і співали про Лорелею, дівчину з найзолотистішим у світі волоссям. Він виразно відчув густий запах поту й одеколону.

Німці з’явились в їхньому містечку місяць тому. Розстрілювали небагатьох, переважно активістів, котрі не встигли евакуюватись. Крім того, німці кохались у квітах, звозили їх цілими фірами в порожні склади. Хлопець не пам’ятав, щоб квіти пахли так запаморочливо, як цього літа. Їхній нудотний запах заліплював ніздрі, туманив голову. Німці обладнали парфюмерну фабрику і самі від запахів ходили п’яні, але червоні й веселі на відміну від жителів міста.

У свої шістнадцять років хлопець не думав, що війна може бути такою тихою. Десь далеко за річкою лунали гарматні постріли, а ввечері на обрії спалахували червоні заграви. Але з днями все поволі вщухало, доки геть не стихло.

У хлопця були тато й мама і ціла купа вуйків та тіток. Він жив у старому цегляному будинку з облупленим шляхетським гербом. І кров у нього була також шляхетська. Тато його поїхав кудись на схід здавати міську бібліотеку, і вже місяць про нього нічого не було чути.

Війна нагадувала про себе після восьмої години вечора, коли вулицями ходили патрулі й ловили підозрілих осіб. Що вони з ними потім робили? Про це говорилось пошепки. Відтоді навіть удень рідко хто перебігав через курні, задушливі вулички.

Хлопець обіцяв за годину повернутись від товариша, але затримався і тепер боявся, що мама знову зустріне його сльозами. Всі жінки тепер плакали, проте війна все одно була тихою.

Він завернув у бічну брудно-рожеву вулицю, не вищу за два поверхи й не довшу за п’ять будинків, і встиг ще спіткнутися об віконну раму з скляними осколками, котра валялася на землі.

В місті зовсім мало залишилось людей. В перші тижні можна було побачити, як старі й малі везли на дитячих візочках купи одягу, картоплю і, невідомо для чого, шовкові абажури з китичками.

Всі вікна тепер заклеєні чорним папером, навіть у тих будинках, де вже ніхто не жив.

Вуличка урвалась разом з бруківкою, і хлопець пішов попід зеленими рівненькими штахетами, за якими росли сливи та яблуні. Не спиняючи кроку, він тихенько свиснув.

— Гей! — дзвінко крикнула дівчина і засміялась. — Чого свистиш?

Вона сперлась на хвіртку, — худа, у вузькій сукенці із розірваним рукавом.

— Спочатку дірку заший! — байдуже скривився хлопець.

Дівчина ледь-ледь зніяковіла і показала язика:

— А ти спочатку причешися, пудель!

І втекла до хати.

Він провів її очима і рушив далі. Перед самим домом зняв черевики, дбайливо сховав їх у порожню собачу будку й босоніж ступив на веранду. Щоб там мама не говорила, він не міг економити на взутті.

Дівчині так само було шістнадцять років. До війни вона вчилась на фельдшерських курсах. У неї була мама, котра вважалась щирою приятелькою хлопцевої мами.

Два роки тому з дівчиною трапилось таке. Тітка якось взяла її з собою в шпиталь, де лежав хтось з родичів. Там вона забігла в трупарню і вперше побачила мерців, прикритих простирадлами. Трупи лежали на жовтих столах, і над ними літали сонні мухи. Дівчина відгорнула одне простирадло і не могла довго зрушити з місця, заціпенівши від страху. Відтоді її вдень і вночі переслідували мерці, і вона весь час ловила себе на тому, що бачить більше, ніж інші. Все на дотик здавалось липким і холодним. Коли хтось брав її за руку, вона завмирала зі страху.

Так тривало десь з півроку. Тепер вона виносила судна з-під поранених, пробувала перев’язувати, і вигляд покаліченого людського тіла став для неї звичним.

Дівчина виконувала свої обов’язки спокійно. Німці не мали до неї ніяких претензій. А після роботи об’їдалася полуницями та смородиною, і її навіть не нудило.

Коли хлопець зайшов до темної вітальні, бо віконниць не відчиняли тепер навіть у сонячний день, мама знову плакала. Він хотів прошмигнути в бібліотеку, але вона показала йому сірий папірець, на якому було написано: «Завтра в 11.00 з’явитись в госпіталь для проходження медкомісії. Явка обов’язкова».

— Навіщо мені їхня комісія? — не зрозумів хлопець.

Якщо сон — це те, що відбувається в нашій уяві, коли ми спимо, все одно нема чого тішитися. Сон — ніби телевізор. Хтось програмує передачі цікаві й нецікаві, нітрохи не зважаючи на наші протести.

І ми не винні, що нам сняться іноді жахливі дурниці.

Мені нічого подібного не снилось. Просто уві сні я побачила війну. Війну бачать уві сні навіть ті, що не мають про неї ні найменшого уявлення.

…Я від когось тікала. Навкруги так страшенно гриміло, тріскотіла земля, а я кидалась, шукаючи захисту від пронизливого виття снарядів. Нарешті натрапила на якусь стежку в лісі. Бігла нею довго-довго, падаючи від утоми, доки не опинилася в старому тихому містечку, де росло безліч квітів. Там жили хлопчик з дівчинкою. Оце й усе. Далі я прокинулась і, щоб не забути свій сон, придумала йому продовження. Ось які в мене були дійові особи:

Хлопець.

Дівчина.

Їхні батьки.

Їхні друзі.

Їхні вороги (в даному випадку — фашисти). Як бачимо, все зводиться до двох найголовніших осіб, які ще не мають своїх імен, але обов'язково їх матимуть.

2.

Їх завели в дві кімнати, окремо хлопців, окремо дівчат, і наказали роздягнутись догола. Лікарі сиділи по кутках. Він усіх їх знав: це були старі лікарі, котрі давно вже на пенсії. Коло них на маленьких столиках лежало різне причандалля для огляду. Посередині, за довгим столом, сиділо восьмеро німецьких офіцерів у чорних уніформах, поверх яких у декого були халати.

Називали прізвище кожного хлопця і підштовхували його до лікарів.

Він геть змерз від дотиків холодних старечих рук, що байдуже