сподівання прекрасного чуда або жахливого кінця», і нам не слід поспішно оскаржувати право дев’ятнадцятирічної дівчини називати історію двох дітей казкою. У цієї найсумнішої у світі повісті про кохання юних Адася і Євки є початок і немає кінця. Її продовжуватимуть інші, такі ж здивовані світом, ощасливлені коханням, довірливі, щирі, чесні діти, які, ми віримо, будуть жити без війни. Але повертатимуться, мов у сумну казку, уявою у війну, щоб ніколи її пам’ять не відболіла у серцях. І будуть творитися нові історії дітей війни, і буде потонулим дзвоном озиватися пам’ять, і буде відлунювати печаль у серцях тих, хто бачить іноді уві сні війну, хоча не має про неї ані найменшого уявлення.

Отак продовжила свій сон про війну Галина Пагутяк. Створила в уяві хлопця і дівчину, їхніх батьків, їхніх друзів і їхніх ворогів, придумала їм імена, «поселила» в невеличкому західноукраїнському містечку, яке лише два роки — після Червоного Вересня — поєднане з Радянською Україною, наділила їх настроями і почуттями свого віку і поступово почала «вводити» у війну. І в радісно-сполоханий світ першого кохання.

Між розділами Галина Пагутяк з наївною претензійністю вклинює розсудливі, вивірені, здавалося б, досвідом віддаленості від зображуваного минулого постскриптуми, немов хоче повсякчасно «відсторонювати» наше сприйняття від сюжетного розгортання повісті.

Хоча жінки плакали, але війна все одно була тихою. І жорстокою, і невблаганно загрозливою для юності, для щастя, для кохання. Здавалося, з появою фашистів повинно було зблякнути голубе небо, заніміти природа, згаснути барви квітів, та ні, буяло пишно літо, сонце цвіло над їхнім шістнадцятиліттям… Вони намагалися ожорсточити свої стосунки, зіграти по-дорослому відповідально у шлюб — аби залишитися біля своїх мам, та хвилюючі поклики зближували їхні руки і погляди…

Галина Пагутяк з дітвацькою розкутістю описує перші прояви ревнощів, перші тривоги і турботи одне за одного, наївні спроби відсторонитися від бруду і моральної спотвореності, що їх приніс у світ дітей фашизм. Їх владно приваблювало усамітнення, хвилювала таїна зародження кохання. У зворушливому сум’ятті народжувалися надії на вічну, наївно захищену замкненими дверима від брутальності війни любов. Та, стверджує Галина Пагутяк, не можуть бути щасливими двоє, коли весь народ у горі. Хистке, ненадійне це щастя. За спробу уникнути особистої відповідальності у неминучій боротьбі з окупантами доведеться понести розплату. Їм судилося вчитися не тільки любити, але й ненавидіти. Раніше слід було навчитися ненавидіти тих, хто приніс у їхній щасливий світ тиху жорстоку війну.

Прозріння Адася жорстоке. Руйнується цілісний образ світу; горить ліс, розсипається в порох місто, «земля потріскалась від страшної спеки і сама запалала». Такий апокаліптичний образ вивершує трагедію кохання Адася і Євки.

Згодом у романі «Філософський камінь» мотив трагічного кохання прозвучить уже пересторогою атомно-водневій війні, і «ненормальний» Антось Петрущак звертатиметься з листом до Уряду Миру, в якому проситиме людей схаменутися, придумати щось, поки не пізно, бо земля стане мертвою пустелею і закохані від жаху втрачатимуть розум.

Оригінальний талант з’явився в українській літературі. Галина Пагутяк цією книгою переконливо довела, що поетичне самовираження, зрозуміло, за умови нестандартної побудови творів і оригінальних композиційних вирішень, розкриває нові можливості для художнього проникнення в душевні порухи і вчинки сучасної молоді, що можна органічно поєднати достовірність зображення реалій буття з чутливою рефлексією, а мистецтво володіння деталлю — з алегорією, символом, казковим образом. Зрозуміло, Галині Пагутяк доводиться зазнавати і певних втрат, особливо в цікавих загалом спробах сполучити умовні конструкції з необхідним поглибленням аналізу соціальної дійсності, загальних злободенних проблем. І дивного в цьому нема нічого. Тим більше нема підстав для осудливого розмірковування про складність використання умовності — цього звичного, безсумнівного прийому художнього мислення. Відомо, що умовність, як правило, спрямовується на збільшення багатоплановості і багатофункціональності художнього образу, що, передбачається, повинно надавати творові додаткової художньої активності. Ясна річ, для створення глибших смислових проекцій нерідко свідомо руйнується загальновизнана логіка художнього мислення, вводяться алогічні ситуації, випадковості, символи, парадокси. Як, скажімо, випадково з’являється в романі «Філософський камінь» і кудись невідомо, мов той самотній подорожній, біжить беззахисний заєць. Можливо, не слід шукати під цим образом якогось таємничого символу і підтексту, проте не можна не замислитися над тим, яка ж функція образу зайця, який зміст, наприклад, подорожувань Дон-Кіхота і Дон-Жуана та їхніх рефлексій на оточуючий нас світ. Нема потреби формулювати однозначну відповідь, бо такі образи-символи, образи-алегорії є для читача стимулом для роздумів про переживання сучасної людини, яка стурбована і загрозою термоядерної катастрофи, і екологічними проблемами, і появою в свідомості частини людей духовно-морального «вакууму», і поширенням різноманітних форм споживацької психології, і ослабленням морального тяжіння вікодавніх звичаїв і традицій, і пониженням комунікативної активності сучасника, його здатності і потреби співчувати, співпереживати, перейматися чужими болями, тривогами, радощами…

Галина Пагутяк намагається поєднати конкретну образність, життєву достовірність реалій з умовними конструкціями, які спрямовані на досягнення універсальності своїх прийомів; вона прагне до синтезу чутливої рефлексії і реалістичного явища, деталі, поглибленого психологічного аналізу складних внутрішніх станів людини. Проте ще їй нелегко, — особливо це помітно в романі, — досягти того, щоб твір був у композиційній і стилістичній єдності, щоб окремі сцени злилися в цілісний, структурно завершений твір. Відчутна ще велика зваба самодостатнього ліричного самовираження, прагнення до багатозначності і багатозначимості умовних прийомів художньої виразності. Одначе кожного, хто відкриває цю книгу, не омине щасливий подив від народження нового таланту, який щиро і послідовно витворює оригінальний художній світ.

…Ніхто ніколи не бачив, як плаче лис на сонячній галявині. Та лис Мацько, поклавши голову на витягнуті лапи, плакав, бо кляті миші за намовою заздрісного художника-бездари щурика Альцеста погризли його картини. «Я — художник: Ти розумієш, що я художник?! — в гіркому розпачі