куці!
В які бездоріжжя, в які манівці
Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!
Хто шлях нам покаже широкий і вільний?
Приходить до мене один чоловік: "Порадьте, що маю робити? Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік, Хоч, правду сказавши, нема чим і жити. Три прути! Та ну, якось, певно, тоді Не так було тісно, як нині, - Досить, що отак ні в добрі, ні в біді Пройшов цілий вік старовині. Мав дід два сини, поженив їх, і враз Жили в одній хаті з дітками. Все дід, було, каже: "Ділив би я вас Тим полем, та й б'юся з гадками. Тепер воно ледве живить нас, а що ж Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти? Ні, я вас не буду ділити! Як мож, Так жийте прикупі, а схочете тож Ділитись - діліться по моїй аж смерти". Та сталося, бачте, що дід і сини Померли на тифус одної весни, Лишивши по двоє дітей малолітніх. Я найстарший був, мав три роки з весни, Стриків хлопець - півтора; в мами й стрийни При грудях дівчатка були. По бездітних Багатших сусідах мами роздали Нас, хлопчиків, - бач, не було з чого жити. Дістодьто, годуйте, допоки малий, А виросте, мусить за все відслужити. І ми наслужились, назнались біди! Мами повмирали. Мені вже тогди Було двадцять літ, я покинув служити, До хати пішов, оженивсь і, як слід, Обняв усе поле, що нам лишив дід, І став на нім в бідності жити. Гадав я: сплачу малолітнім тамтим, І поле по дідовій волі Останесь ціле, то хоч я на тім полі Вдержусь, а то впадесь у руки чужим. Дівчат повіную, а старший братій Присране де-будь до вдової… То так, як би двом у сорочці тісній: Волить хоч один, та ходити в цілій, Ніж дерти сорочку надвоє, Бо жаден тоді не буде мав що вбрать. Отак я, бувало, частенько Говорю тамтому. Та ба, любий брат Лиш вислухав все те чистенько Та й зараз до суду. Списать зажадав, Що там на всі діти лишилось, І щоб все напів поміж них поділилось Так, як би їх тато окремо вмирав. Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю До нього людей, щоб згодились на сплату; Сам ходжу за ним і благаю-цвілю: "Вважай, переділимо поле і хату, То що ж на тих кусниках будем робить? Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить, А ти хочеш дідову волю ламати?" Дарма, він про слату не хоче і знати! Минуло два токи, і з суду ми нині Декрети дістали: усе, що дід мав, Між нас поділити по рівній частині, А кождий щоб з того сестру звінував, І що тут робити, порадьте, сли ласка! Зруйнують дочиста, як вкроять отак Півгрунту! Моя вже задовжена частка. Сестри не звіную, і сам я жебрак. Я думаю свідків до суду вести, Що дід не хотів ділить поля, - То, чень, йому скажуть на сплату піти, А ні, га! - то дійсь божа воля!"
Я думав про людське братерство нове, І думав, чи в світ воно швидко прийде? І бачив я в думці безмежні поля: Управлена спільним трудом, та рілля Народ годувала щасливий, свобідний. Чи се ж Україна, чи се край мій рідний, Обдертий чужими і світом забутий? Так, се Україна, свобідна, нова! І в мойому серці біль втишувавсь лютий. Щез привид. Я глянув довкола. Он там За зорану межу б'єсь з Грицем Степан; Там дід оре поле, старенький, як гриб, І плаче за сином, що в Боснії згиб; Там батько за сином з дрюком уганяєсь; Там мачухи лютий проклін розлягаєсь… О краю мій рідний, недолею гнутий, Пропасти би радше тобі, ніж коли б Така твоя доля повік мала бути!
3
Приходить до мене один чоловік: "Порадьте, що маю робити? Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік, Хоч, правду сказавши, нема чим і жити. Три прути! Та ну, якось, певно, тоді Не так було тісно, як нині, - Досить, що отак ні в добрі, ні в біді Пройшов цілий вік старовині. Мав дід два сини, поженив їх, і враз Жили в одній хаті з дітками. Все дід, було, каже: "Ділив би я вас Тим полем, та й б'юся з гадками. Тепер воно ледве живить нас, а що ж Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти? Ні, я вас не буду ділити! Як мож, Так жийте прикупі, а схочете тож Ділитись - діліться по моїй аж смерти". Та сталося, бачте, що дід і сини Померли на тифус одної весни, Лишивши по двоє дітей малолітніх. Я найстарший був, мав три роки з весни, Стриків хлопець - півтора; в мами й стрийни При грудях дівчатка були. По бездітних Багатших сусідах мами роздали Нас, хлопчиків, - бач, не було з чого жити. Дістодьто, годуйте, допоки малий, А виросте, мусить за все відслужити. І ми наслужились, назнались біди! Мами повмирали. Мені вже тогди Було двадцять літ, я покинув служити, До хати пішов, оженивсь і, як слід, Обняв усе поле, що нам лишив дід, І став на нім в бідності жити. Гадав я: сплачу малолітнім тамтим, І поле по дідовій волі Останесь ціле, то хоч я на тім полі Вдержусь, а то впадесь у руки чужим. Дівчат повіную, а старший братій Присране де-будь до вдової… То так, як би двом у сорочці тісній: Волить хоч один, та ходити в цілій, Ніж дерти сорочку надвоє, Бо жаден тоді не буде мав що вбрать. Отак я, бувало, частенько Говорю тамтому. Та ба, любий брат Лиш вислухав все те чистенько Та й зараз до суду. Списать зажадав, Що там на всі діти лишилось, І щоб все напів поміж них поділилось Так, як би їх тато окремо вмирав. Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю До нього людей, щоб згодились на сплату; Сам ходжу за ним і благаю-цвілю: "Вважай, переділимо поле і хату, То що ж на тих кусниках будем робить? Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить, А ти хочеш дідову волю ламати?" Дарма, він про слату не хоче і знати! Минуло два токи, і з суду ми нині Декрети дістали: усе, що дід мав, Між нас поділити по рівній частині, А кождий щоб з того сестру звінував, І що тут робити, порадьте, сли ласка! Зруйнують дочиста, як вкроять отак Півгрунту! Моя вже задовжена частка. Сестри не звіную, і сам я жебрак. Я думаю свідків до суду вести, Що дід не хотів ділить поля, - То, чень, йому скажуть на сплату піти, А ні, га! - то дійсь божа воля!"
4
Я думав про людське братерство нове, І думав, чи в світ воно швидко прийде? І бачив я в думці безмежні поля: Управлена спільним трудом, та рілля Народ годувала щасливий, свобідний. Чи се ж Україна, чи се край мій рідний, Обдертий чужими і світом забутий? Так, се Україна, свобідна, нова! І в мойому серці біль втишувавсь лютий. Щез привид. Я глянув довкола. Он там За зорану межу б'єсь з Грицем Степан; Там дід оре поле, старенький, як гриб, І плаче за сином, що в Боснії згиб; Там батько за сином з дрюком уганяєсь; Там мачухи лютий проклін розлягаєсь… О краю мій рідний, недолею гнутий, Пропасти би радше тобі, ніж коли б Така твоя доля повік мала бути!
