від природи мовчазний.

Але він був пам’ятливий; знав, якому вину віддає перевагу сьогоднішній його відвідувач, — втім, що тут незвичайного, адже відвідувач — настільки відома та шанована в місті особа…

Трактирник розумів, що цього дня відвідувач хоче залишитися непоміченим; з раннього ранку чекав на нього столик, відгороджений ширмою від святкового трактирного багатолюддя.

Ось уже кілька років поспіль відома в місті людина приходила сюди та сідала за цей самотній столик, щоб неквапом випити свою склянку вишуканого напою.

І хазяїн, який кілька років спостерігав за цим своєрідним ритуалом, чудово знав, що буде далі.

Коли склянка шановного відвідувача порожніла приблизно наполовину, у дверях з’являлася худа довготелеса постать; якийсь незнайомець схиляв голову — інакше не пройшов би — та оглядав трактир цілком байдужим поглядом. Незнайомець був сухий, як вобла, старий із прозорими очима; він кивав трактирникові та щоразу рушав просто до столика за перегородкою. Трактирник пам’ятав, якому вину віддає перевагу незнайомець — смаки старого трохи відрізнялися від смаків його співтрапезника.

Трактирник ладен був заприсягтися, що ці двоє ніколи не розмовляють. Шанована в місті людина мовчки допивала свої півсклянки; старий, ледь вмочав губу в своє вино, підводився та йшов собі. Чоловік за самотнім столиком замовляв ще склянку й доброї закуски; якщо перед тим він здавався невеселим і напруженим, то тепер хазяїн ловив у його очах полегшення — і водночас якесь розчарування. Шановний городянин щедро платив, кивав господареві на прощання й залишав трактир.

Власник «Землерийки» чудово знав, яке незабутнє враження справила б на сусідів розповідь про ці дивні події, що повторюються рік у рік — і завжди в День Превеликої Радості. Хазяїн знав це й передбачав захват кумась, які завжди все знають, — але був мовчазний від природи. А можливо, щось, незбагненне для тонкого розуму трактирника, веліло йому мовчати.

* * *

…Тим часом тривало свято.

Наші суперники-південці представили шановній публіці велику помпезну п’єсу — перед початком було оголошено, що всі побачать «Історію Ордену Лаша». Юрба з-перед нашого помосту поступово перекинулася до сцени навпроти — ми й собі визирнули з цікавості.

«Історія» починалася з відрубування голови великій ганчір’яній ляльці — а голова та, з дозволу сказати, була пристебнута ґудзиками, наче комірець. По тому була священна примара Лаш — здоровенний хлопак на хідлях, до брів загорнутий у сірий плащ. Краї плаща за задумом автора були поточені хробаками, а щоб глядач подумав саме про вогку могилу, а не про скриню з міллю, до пелени було пришито кілька ситих дощових хробаків — Світле Небо, живе й радісне, — так, наче примара зібралася на риболовлю!

Публіка, однак, була вражена. Діти заверещали від ляку, священна примара завила, ніби кіт у березні, — он що значить догоджати глядачеві! Якщо священна примара мала справді такий вигляд — звідки ж у неї взялися послідовники?

Не встигла я про це подумати — і на тобі, ось і служителі Ордену Лаша на сцені з’явилися! Цілих четверо, тому що в жителів півдня велика трупа; спереду вони нагадували опудала в каптурах, а ззаду на кожному було намальовано по кістяку — це алегорично пояснювало, що брати Лаша насправді сіють смерть. Публіка зааплодувала, — кажуть, серед городян повно ще свідків Мору, того самого, що дев’ятнадцять років тому зжер половину мешканців округи; того самого Мору, що, за чутками, й викликаний був служителями Лаша…

Мене, на щастя, тоді ще й на світі не була; моя худа та бліда матінка полюбляла розповідати, яким могутнім, багатим і знатним був наш рід. Мор розправився з ним за кілька днів: мій дід і бабця, а також дядьки, тітки, кузени та кузини дісталися одній величезній могилі, їхній будинок — вогню, а майно — мародерам. Із усієї родини вціліли тільки моя мати і її молодший брат; рештки величезних колись статків розтанули протягом десяти років, моє дитинство минуло у величезній порожній кімнаті, де було повно породистих собак і рідкісних, безладно розкиданих книг…

По смерті матері дядечко запроторив мене до притулку, а вже Флобастер визволив звідти.

…Флобастер голосно дихав у мене над вухом — розумів, що жителі півдня мають успіх і нам доведеться добряче напружитися, щоб переманити до себе дурну публіку.

«Історія Ордену Лаша» завершилася всім на втіху — рожеволиця пані, яка зображала Справедливість, повалила «братів Лаша» в спритно відкинутий люк, звідки вони ще довго стогнали та скаржилися. Публіка ляпала в долоні, як скажена, — Флобастер із кислим виразом засичав на Муху, коли той спробував і собі заляпати.

Ми не починали ще з півгодини, тому що зовсім поряд зчинився двобій барабанщиків. Обоє були до вух обвішані своїми інструментами — та ще й поряд просто на землі стояв барабан-чудовисько завбільшки як криничний зруб. Гуркіт був такий, що хоч вуха затикай; юрба притупувала та підсвистувала, бідолахи зі шкіри лізли, їхні барабани ревли та плакали — і все-таки жоден не міг подолати суперника. Нарешті власник чудовиська скочив на нього ногами, затупотів щосили, застрибав, начебто йому п’яти припікало, зірвав шквал оплесків — і відразу ж із тріском провалився в барабан. На тому змагання скінчилося.

Настав наш час — і на суд глядачів було представлено «Гру про принцесу і єдинорога».

Мені подобалася ця п’єса. Флобастер перекупив її в якогось мандрівного автора; там говорилося про принцесу (Гезина), котра покохала бідного юнака (Баріан), а лихий чаклун узяв та й перетворив її коханого на єдинорога. Як на мене, щоправда, коли вже ти чаклун, то яка тобі користь з перетворення шляхетних осіб на єдинорогів? Чи ж не можна чого бридкішого знайти — цебра там помийного, або драного черевика… Хоча спробуй зіграй потім п’єсу, де героя перетворюють на брудне цебро…

Мага грав Фантін — наш вічний лиходій. Він як ніхто вмів страшно супитися, кривити рота й лиховісно розтягувати слова; якщо по правді, то більше він анічогісінько й не вмів. Він був добросердний та дурний, наш Фантін. На таких воду возять.

Баріан і Гезина співали дуетом — Гезина мала тонкий, срібний голосок, від якого божеволіли не тільки купці на ярмарках, але навіть знатні добродії… Щоправда, Гезина поцілунку не дарувала без «ревної любові». За моєї пам’яті таких «любовей» було шість чи сім.

Спектакль ішов собі потихеньку; ближче до фіналу публіка занудилася. Трішки зарадила лихові сцена перетворення — Муха щосили бив у мідний таз, Флобастер трусив шматком жерсті, а Баріан корчився в клубах диму (це я підпалила