біолога Анастаса Серафимовича Реткіна, з яким…

— Мого дядька! — здивовано перебив мене геолог. — Ви часом їдете не до Петра Андрійовича Чижова?

— Ви вгадали, — засміявся я. — Адже йдеться про одне й те саме запрошення. Бракує тільки третього супутника, професора Ленінградської консерваторії Гудкова. Він теж через службові справи не зміг поїхати. Одначе дивно, як це дядько не розповів вам про всіх, кого запросив до себе Чижов.

— Мушу признатися, він щось казав про це, навіть написав про подробиці та імена. Але, поспішаючи, я не прочитав того листа, а потім забув його вдома… Вас, мабуть, дивує, що я не виявив належної цікавості до осіб, з якими зустрінусь в Алдані. Та в мене й так було дуже багато клопоту!

— Ми квити! Я теж не прочитав листа вашого дядька. Але я можу ще надолужити втрачене — лист у мене в портфелі.

Лист біолога Реткіна був короткий. Реткін повідомляв, що я зустрінуся з його племінником, геологом Олегом Андрійовичем Феклістовим в Алдані у Чижова і просив, щоб я допоміг хлопцеві в роботі, яка буде, певно, важка, але й дуже цікава.

Я замислився над цим, оскільки Реткін не писав, про яку роботу йдеться. Невже вся річ тут у соболях?

Олег вивів мене з задуми.

— Наскільки я знаю, дядько написав Чижову, що не зможе скористатися з його запрошення, і повідомив про мій приїзд. Зрештою, про всяк випадок, у мене є ще один дядьків лист до Чижова. Його я, на щастя, не забув.

— Отже, ми їдемо разом до Алдана, і…

— Шкода, — озвався геолог, — але я мушу зробити зупинку в Читі. В мене там деякі службові справи, так що ви будете в Петра Андрійовича раніш за мене.

— А чи не міг би я передати йому листа від вашого дядька?

Ця пропозиція явно здивувала Олега. Він намагався приховати своє збентеження дещо вимушеною посмішкою.

— Дякую за турботу, але я не хочу обтяжувати вас. Це не спішно, і я передам листа сам.

Тепер уже я змушений був ховати під усмішкою своє збентеження, дорікаючи собі в душі за надмірну послужливість. Двоє інших пасажирів уважно стежили за нашою розмовою, а Рогаткін визнав, що наша випадкова зустріч — це просто-таки удача.

Агроном додав:

— Якщо ваша подорож уже тепер така цікава, коли ви ще тільки в поїзді, то що буде в тайзі!

— Чудовий прогноз! — захопився Рогаткін. — Невідомо тільки, що ви знаєте про тайгу… Напевне те саме, що й інші люди європейської частини Радянського Союзу: або мало, або взагалі нічого.

Я ствердно кивнув, а сибіряк вів далі:

— Ви збираєтесь полювати, мандруючи по тайзі. Отже, потрапите в цілком незнайоме середовище. Ви, так би мовити, ще зовсім жовтороті пташенята, і, якщо хочете, я трохи відшліфую ваші дзьобики. Вам доведеться попрацювати як слід, бо в тайзі одна добра порада дорожча за будь-які гроші.

Слова Рогаткіна всіх нас розсмішили, але натяк на жовторотих пташенят прикро вразив мене особисто. Адже з моєї розповіді сибіряк знав, що я вже маю на рахунку чимало вовків та ведмедів. Але й такий мій досвід, очевидно, здався йому недостатнім.

Рогаткін помітив, що дійняв мене до живого, і заспокійливо додав:

— Я без заміру, Рудольфе Рудольфовичу. Хоч ви й знаєте Карелію і бували в лісах Архангельської, Вологодської та Ленінградської областей, але то, батечку, не тайга. Принаймні не Амурська і не Якутська. Я дещо розповім вам про неї, а на власному досвіді ви пересвідчитесь, що я казав правду. Моя розповідь буде, може, надто докладна, та інакше не можна. До тайги в мене особливе ставлення — і як мисливця, і як пильного спостерігача. Я вже дещо й написав про тайгу. Люди читали й не лають. Навіть навпаки. Видавництво вимагає, щоб я писав далі. А це вже такий стимул, який підганяє примхливе натхнення. Значну частину року я мандрую по нашій пущі. Їжджу по факторіях та мисливських кооперативах і укладаю угоди на поставку хутровини центральному закупочному пунктові. Я оцінюю і відбираю буденні, святкові й парадні хутра різних звірків та звірів. Від білки й до тигра. Сам я мисливець і виріс у тайзі. Спочатку вивчав медицину, але поклик тайги був сильніший, ніж добрі помисли моїх батьків. Через рік почав вивчати природознавчі науки. Пересів на свого улюбленого конька, але до мети не доїхав. Через два роки залишив університет і одразу ж почав застосовувати здобуті знання на практиці. Я присвятив себе виключно блукаючому золоту і от тепер я — офіціальний експерт і оцінювач хутровини. Таке моє буденне, офіціально записане в паспорті «я». Але друге моє «я» цікавіше. Наче губка, вбираю я в себе все, що бачу, спостерігаю й переживаю в тайзі, і переношу ці враження на сторінки своїх рукописів. Пишу дома, в поїзді, на пароплаві, в слушний і неслушний час. Навіть і в парній лазні пишу. Я не відкидаю жодної думки, — тільки-но вона народиться, миттю заношу її до зошита. Спочатку друзі сміялися з мене, але тепер вони схвально кивають головою і притишують голоси, щоб часом не заважати мені. Отже, про зміст свого життя я вже розповів. Це тільки про себе — про тайгу доведеться розповідати значно довше.

На обличчі Івана Івановича майнула невиразна посмішка, потім мисливець випростався, відкашлявся й почав знову:

— День за днем ходить людина тайгою, і для поверхового спостерігача на перший погляд усе в ній лишається без змін: повсюди панує похмурий присмерк темних, майже чорних лісів. І саме тут новаки часто помиляються, не розрізняють ніяких відмінностей і легко губляться. Тайга наче створена для танку гномів та інших чудернацьких персонажів казок і балад. З високих дерев схиляється відмерле віття, на якому погойдуються химерні гірлянди сивих і сріблястих лишайників. Подекуди з нього звисає зелене сухе волосся й сиві вуса ніби тут спочивають волохаті чудовиська та карлики. З вогкого грунту стирчать гілки, високі пні зламаних дерев; вони заважають ходити, і людина кожної миті чекає, що звідкись вискочить ведмідь або рись… але тільки пронизливий крик крапчастої горішанки та барабанний бій дятла порушують гнітючу тишу, яка панує в темній, похмурій тайзі.

Суворий стародавній ліс — ось перше враження від тайги. Як і багато віків тому, на тисячі кілометрів розкинулося це зелене царство пралісів. На місці могутніх дерев, які загинули, виросли нові. Колись вивернуті вітром дерева перегородили русло річки, і вода століттями струмить крізь ту перепону. Стовбури згнили, а вітер, який позбавив їх життя, приніс сюди насіння, і тепер тут стоять нові велетні — могутні стоп'ятдесятирічні ялини. Подекуди простягається густе сплетення чорних дерев, що стоять, висять і лежать, наче поламані хрести на велетенському кладовищі. То німі свідки вогню, гарячі язики якого лизали й пожирали тут усе живе. Вітер