«Легенди», то з ним, цим епітетом, варто було б посперечатися.

Але до нього і варто прислухатися.

«Провінція, — кинув колись наш земляк-киянин Микола Бердяєв, — то те, що далеке від Бога. Київ — в адміністративному контексті — був у ті часи справді провінцією. Але ж святині на його горбах і в його печерах надавали йому змісту, вочевидь далекого від провінційності…»

Взагалі-то латиною слово «провінція» означає, серед іншого, «важливе значення» чи «призначення».

«Легенда» Де Костера і за біографією автора, і за географією самого роману — то «провінційність» саме такого важливого значення і призначення.

Отже Бельгія. Країна дивовижної історичної долі. Країна, що нею незрідка сусіди (та й не тільки вони) ніби розраховувалися одне з одним у своїх геополітичних, воєнно-стратегічних та інших схожих порахунках… І незрідка аж брутально.

Може, це і перетворило цю країну-мініатюру на свого роду європейську повитуху згаданого всеєвропейського суверенного народопородження?

Дивним чином ми якось призабули саме таку роль Бельгії у великому історичному часі…

Біографія самого Де Костера — то, схоже, рішуче похідне від двох фундаментальних подій бельгійської історії, які особливо виразно віддають загальний її характер.

Він народився 1827 року. І доволі далеко від Бельгії. У Мюнхені, де його батько, фламандець за походженням, був чимось на кшталт каштеляна у тамтешнього нунція. Тобто майбутній памфлетист пізньосередньовічного католицизму народився, сказати б, поруч з резиденцією папського амбасадора в ультракатолицькій баварській столиці…

Але не тільки це.

Дві великі події в історії маленької країни, що по тому стала батьківщиною автора «Легенди». Події, які напевне і визначили його долю, включаючи письменницьку. Одна подія мала місце доволі задовго до його народження, інша невдовзі.

…Не зайве пригадати, що у вісімнадцятому столітті Південні Нідерланди, власне Бельгія, і…Західна Україна ввійшли до одного і того ж державно-політичного складу. До складу віденської імперії, до розлогої держави Габсбургів. Отож, чи не синхронно з французькою революцією, головним паролем якої стала «нація», Бельгія повстала проти тяжкорукої габсбурзької бюрократії і оголосила себе — цілковито незалежними «Сполученими Штатами Бельгії».

Вже наступного 1791-го Відню — зрозуміло, з вимушеною «допомогою» галицьких рекрутів, — вдалося поновити попередній статус-кво. Але, як сказав один поет, слово було знайдено.

Звістка по всій Європі: маленька нібито упокорена і нібито «провінція» зважилася кинути національно-патріотичну рукавичку тоді ще могутній імперії! І бодай на якусь часину вже своєї історії — перемогла.

Перший подвиг бельгійського патріотизму, який, напевне, з отроцтва запам’ятався Де Костеру.

Другий, після падіння Наполеона, який перед тим упокорював Австрію — і відповідно упокорив Бельгію, — антинаполеонівська коаліція, останню, щоб «покарати» Францію, «віддає» Голландії, давши тій в режимі безсоромного феодального міжнародного «права», ніби хабаря — за її участь у тій коаліції.

Взагалі-то фламандська більшість Бельгії етнічно та мовно була нібито і близькою «братерській» Голландії. Та ба, тепер уже голландська бюрократія поводила себе до новоприєднаної «провінції» таким чином, що героїка 1789 року тут повторилася. І у ще більш патетичній тональності, ба навіть романтично-оперній. У прямому значенні слова.

…У серпні 1830 року у Брюсселі виконувалася славнозвісна тоді опера «Фенелла», або «Німа із Портічі» про повстання італійців у Неаполі проти іспанського панування. І в продовження бурхливих овацій після того спектаклю: брюссельці кинулися на штурм редакцій реакційних газет та канцелярій начальника політичної поліції і міністра «юстиції». По тому — барикади, запеклі бої з голландськими каральними військами на тих барикадах і в полі.

Зіниця всієї ліберальної і радикальної Європи зупиняється на тогочасній бельгійській патетиці. Французькі та іспанські волонтери б’ються на тих барикадах. Словом, так звані «великі держави» вже не зважилися усунути знову здобуту Бельгією незалежність, яка відтак стає доконаним фактом всієї подальшої Європи… Виняток становила лише петербурзько-романовська політика: Микола І починає воєнну підготовку до інтервенції. При цьому він «необережно» оголосив, що у ній братимуть участь військові з’єднання сателітної тоді Польщі. І ті, вкрай обурені стратегічними планами Миколи, повстали проти нього. Польська революція, отже, як певне похідне від революції бельгійської. А там уже недалеко і до 1848 року, цієї «весни народів», яка збігається з весною самої Де Костерової біографії.

Такий от безпосередній історичний «пролог», романтично-революційний етюд до «Легенди про Уленшпігеля і Ламме Гудзака»: на маленькій бельгійській ділянці європейської ойкумени бурхали ті самі пристрасті, які, за своєю розпеченою речовиною, становили першозміст усієї тогочасної континентальної історії. Європейське людство облаштовувалося у своїх «національних квартирах», і в Бельгії той процес набував особливо очевидного, ніби аж притчового характеру.

А проте «провінційний журналіст», необхідно, за самим своїм фахом, занурений у біжуче, аж пістряве національно-подієве розмаїття, що біля його витоків стояли ті недавні події, приступаючи до свого епосу, разом з тим хронологічно чомусь відступив від них. Аж у шістнадцяте століття.

Річ у тім, що європейська національно-патріотична патетика століття дев’ятнадцятого мала одну, вельми драматичну рису-тенденцію, яку можна було б назвати «ентропією» (тобто неуникним убуванням) цієї патетики. Та патетика мала у всіх своїх проявах, у всіх країнах, ніби свій «ранок», радісний і обнадійливий, а по тому — сáме неуникнене температурне пониження, сказати б, вечірнє, і навіть більше того, «похолодання».

Приміром, з чим можна порівняти неймовірний патріотичний пафос італійського Рісорджімента — народження єдиної Італії з його безчисленними будівельними жертвами на користь того великого будівництва? Що ж, нарешті ось постала очікувана єдина Італія, а затим чи не пів-Італії сідає на проржавлені пароплави і відпливає за океан у пошуках кращого життя. Отож, багатообіцяючий радісний ранок національної історії. Молодий Де Костер заснував літературно-громадське об’єднання, яке так і називалось — «Товариство радісних»… Але спливали роки — і радість та все поменшувалася і поменшувалася. Де Костер-журналіст разом зі своїми однодумцями у згаданому «Уленшпігелі» картає то клерикальну реакцію, то