франкофонних лібералів за їхнє зверхнє ставлення до фламандських проблем, то підтримує гентських ткачів-страйкарів. Але все убуває і убуває пафос національної спільноти, ніби ще зовсім молодого суверенітету. Життя дедалі більше стає безрадісним.

Характерна доля згаданого Де Костерового співзасновника «Уленшпігеля», художника Фелісьєна Ропса. З плином того безрадісного часу він стає метром європейського декадансу, майстром понурого офорту, провідною темою якого є всевладдя диявола і його нібито слухняного демонічного ж асистента-жінки…

Фламандець за походженням, Жоріс Карл Гюїсманс оголосив Ропса генієм, але ж романний світ французького письменника-песиміста Жоржа Шарля Гюїсманса — не менш понурий, аніж страхітливі сюжети уславленого ним співвітчизника…

Як пам’ятає читач «Легенди», її герой народився «у місті Дамме у Фландрії». Невелике містечко недалеко від славнозвісного колись у європейських анналах міста Брюгге. І ось насамкінець дев’ятнадцятого віку з’являється роман питомого ж фламандця Роденбаха під назвою «Мертвий Брюгге». Художня консистенція тих понурих настроїв так званого «кінця віку»…

Де Костер не дожив до того часу, коли Бельгія — і в ній її провінція Фландрія — перетворилася на метрополію європейського, у власному літературному значенні, «декадансу». Знаний літературознавець Георг Лукач наприкінці життя, сміючись, згадував, що молодим він і його генерація найбільшим письменником усіх часів і всіх народів вважали Моріса Метерлінка, фламандця родом уже з Гента, що його дебют остаточно утвердив пришестя покоління, яке вже не сміялося…

Де Костер напевне передчував його появу і взагалі не міг не бачити безрадісного характеру сучасної йому цивілізації. І у зв’язку з цим його літературна поведінка набуває спрямування, яке ставить його посеред художників, які бачать не тільки кінець, а й початок того чи іншого явища. Його витоки незрідка такі не схожі на його, того явища, продовження, а тим більше кінець.

Ромен Роллан вельми проникливо поставив Де Костерову «Легенду» поряд з «Дон-Кіхотом» Сервантеса, поряд з книгою, що осмислює-завершує кінець середньовіччя, що його героїка відтак потрапляє в умови зовсім нового, негероїчного світу, виглядає там зайвою і просто комічною у своїй недоречності. А проте «провінційний журналіст» століття по тому ризикнув створити епічну панораму того, що з усією буттєвою енергією, у вихорах історії, повне життєвих сил гряде — після Середньовіччя. Після Дон-Кіхота.

…Саме один нідерландський історик уперше поділив світовий час на давній, середньовічний і ось «новий». І не випадково. Адже так званий Новий час розпочинається передовсім з нідерландської революції, яка відклалася від Середньовіччя так, як витворені нею енергійні суверенні штати відклалися від заціпенілої іспанської монархії. Отож, Сервантес створив геніально узагальнений художній портрет тієї, хай і героїчної, але вже заціпенілості і закостенілості, а Де Костер — так само дивовижно узагальнений портрет Нового часу, коли він ще справді був новим, аж кипів тим новим.

«Легенда про Уленшпігеля і Ламме Гудзака» — роман-міф. Твір наскрізь фольклоризований, починаючи з першоприсутності у ньому народно-фольклорного героя. При цьому міф і фольклор тут не тільки тема, а й сам спосіб художнього творення, знаряддя до всієї романної образності. Тим самим смислова площа «Легенди» у порівнянні з традиційним реалістичним романом того часу (саме тоді і виникає сам термін «реалізм») надзвичайно розширюється. Письменник справді подає добу у вкрай широкому, «надреалістичному» форматі, у всіх її основоположностях. Доволі нагадати про вічну епічну молодість головного героя і його коханої, яка тут навіть втомилася бути молодою…

Цей напівказковий «умовний» простір-час роману у поєднанні з представленою тут щонайконкретнішою тогочасною нідерландською — і не тільки — історією і дозволяє письменникові виявити-подавати всі бурхливі універсали бурхливої доби, коли руйнувалися старі форми історії на користь нових.

«Легенда» саме у міфологізованій тональності — і в безлічі «мізансцен» — подає рішучий антагонізм поміж головним героєм і двома зловорожими йому монархами. Гранично фольклоризована розповідь з усією впливовістю казки й легенди віддає те, що по суті було головним реальним змістом епохи. Попередня ієрархія світу руйнується, і на зміну їй приходить зовсім новий спосіб людського існування. Тисячолітня влада поставленої над тим світом гіпераристократичної одиниці стає минулим, а відтак уже ним правити будуть не Карл V чи Філіпп II — а тим більше їхні спадкоємці-наступники, — а, патетично кажучи, народ, що його уособленням і постає Тіль Уленшпігель.

«Легенда» Де Костера — то саме роман-міф про тектонічний зсув світової історії від царя до його підданця, який нарешті сам собі стає царем. Те, що стало побутом дев’ятнадцятого століття, у романіста-казкаря постає ще легендою — у вкрай барвистих історичних декораціях століття шістнадцятого.

Чи були ті монархи, батько і син, такими, як у Де Костера? Що ж, у історичного Карла V при деяких зусиллях, напевне, можна віднайти героїчні риси середньовічного імператора — із тих, які вперто намагалися об’єднати-уніфікувати під своїм скіпетром рішуче весь світ. Одна із світоглядних фатаморган власне Середньовіччя… А скажімо, у Шіллера-драматурга, який у своїй якості історика фахово займався «історією відпадіння Нідерландів» (назва його ґрунтової праці) король Філіпп таки зовсім інший, ніж у «Легенді»… А проте, відтак пригадуючи ті постаті, насамкінець тієї згадки наші думки мимоволі та повертаються до тих «легендарних» образів… І це не тільки романний гіпноз Де Костера. Історично реальний Філіпп II. Той, за дотепним виразом чи не Томаса Манна, «Дон-Кіхот зла», у своїх намаганнях зберегти те, що було неуникно приречене, надто вже справді нагадує, здавалося б, аж лубочний у своїй міфологічній однолінійності його «портрет» у Де Костера.

Письменник, отже, щось капітально вгадав у речовині історії — у її великих кризах і перемінах. Саме з нідерландської революції вона зсувається у своїй першоприсутності — від монархії до того, що пізніше назвуть європейською демократією. Але все ж таки — чим є та народоприсутність у романі Де Костера?

Якось так історично склалося, що у європейських літературах тепер уже позаминулого століття з певного його періоду «народне» потроху почало означати «консервативне». Та й не тільки у красному письменстві, а й у суспільному побуті, серед іншого, у політичному житті. Тоді як головного —