ненавиджу це місце, і воно мене жахає…

І тоді Ліра сказала йому:

2 Балтамос і Баруг

— Тихіше, — сказав Віл. — Тихіше, не чіпайте мене.

Це відбувалося невдовзі після того, як захопили Ліру, а відьма вбила батька Віла. Хлопець запалив маленький жерстяний ліхтарик, узятий ним із торби батька, — для цього він скористався сухими сірниками, котрі знайшов там. Наразі він стояв на колінах під козирком скелі, тримаючи в руках Лірин рюкзак.

Він засунув здорову руку всередину та знайшов там важкий, загорнутий в оксамит алетіометр. Прилад блиснув у світлі ліхтаря, і хлопець простягнув його двом постатям, що стояли поруч із ним — істотам, котрі називали себе ангелами.

— Ви вмієте читати його? — спитав хлопець.

— Ні, — була відповідь. — Летімо з нами, ти повинен це зробити. Летімо до лорда Ізраеля.

— Хто послав вас слідом за моїм батьком? Ви сказали, він не знав, що ви стежите за ним, але це не так, — суворо мовив Віл. — Він сказав, що чекає на вас. Він знав більше, ніж ви гадаєте. Хто прислав вас?

— Нас ніхто не посилав, ми самі, — пролунав голос. — Ми бажаємо служити лордові Ізраелю. А чого хотів від тебе шаман, що він перед смертю казав тобі про ніж?

Віл завагався.

— Він сказав, що мені слід віддати його лордові Ізраелю, — нарешті відповів хлопець.

— То ходімо з нами.

— Ні, не зараз — лише після того, як я відшукаю Ліру. Віл загорнув алетіометр в оксамит і поклав його в рюкзак. Зав'язавши рюкзак, він, аби захиститися від дощу, загорнувся у важкий плащ свого батька, обхопив руками коліна та уперто подивився на дві тіні, що височіли поруч.

— Ви знаєте всю правду? — спитав він.

— Так.

— Тоді ви сильніші від людей? Чи навпаки?

— Слабші. У вас є справжня плоть, а в нас немає. Але ти все одно мусиш піти з нами.

— Ні. Якщо я сильніший, ви повинні слухатися мене. І потім, у мене є ніж. Отже, я наказую вам: допоможіть мені відшукати Ліру. Мені байдуже, скільки часу на це знадобиться: спочатку я знайду її й лише потім піду до лорда Ізраеля.

Декілька секунд постаті мовчали, потім трохи віддалилися та почали розмовляти між собою. Віл їхньої бесіди не чув.

Нарешті вони знову наблизилися, і хлопець почув:

— Гаразд. Ти припускаєшся помилки, однак не залишаєш нам вибору. Ми допоможемо тобі відшукати дівчинку.

Віл спробував крізь морок роздивитися ангелів краще, але очі йому затьмарював дощ.

— Наблизьтеся, щоб я міг побачити вас як слід, — промовив він.

Постаті наблизилися, але стали ще розмитішими.

— Чи побачу я вас краще у світлі дня?

— Ні, навпаки. Наш ранг серед ангелів є не надто високим.

— Що ж, коли я не можу вас бачити, не зможуть й інші, тож ви можете залишатися невидимими. Спробуйте дізнатися, де зараз Ліра. Безперечно, вона десь неподалік. З нею буде одна жінка, це вона захопила її. Вирушайте на пошуки та швидше повертайтесь, аби розповісти мені, що ви побачите.

Ангели піднялися в бурхливе повітря та зникли. Віл відчув, що на його рамена ніби опустилася величезна гора: до бійки з батьком у нього й так залишалося обмаль сил, а наразі йому важко було навіть ворухнути пальцем. Йому хотілося лише заплющити очі, але й це було нелегко — повіки були важкими, а очі горіли від сліз.

Він закутався у плащ, притиснув рюкзак до грудей і за мить уже спав.

— Ніде, — пролунав голос.

Віл почув його крізь сон і почав прокидатися, ніби випливаючи з глибини на поверхню. Для цього йому знадобилася майже хвилина — таким глибоким був його сон. Нарешті йому вдалося розплющити очі та побачити яскравий сонячний ранок.

— Де ви? — спитав він.

— Поруч із тобою, — відповів ангел, — повернись трохи.

Сонце тільки-но зійшло, і скелі та мохи й лишайники, що вкривали їх, сяяли в його променях мільйонами іскор, але Віл нікого не побачив.

— Я вже казав тобі, що вдень нас важче побачити, — вів далі ангел. — Найкраще нас видно в напівтемряві, на світанку чи у призахідному сонці. Можна нас побачити і в темряві, але на світлі це дуже нелегко. Ми з товаришем обшукали все внизу, проте не знайшли ні жінки, ні дитини. Але тут неподалік є озеро із блакитною водою, біля якого жінка, мабуть, стояла табором. Там мертвий чоловік та відьма, з'їдена примарою.

— Мертвий чоловік? А як він виглядає?

— Йому понад шістдесят років, він кремезний і гладкошкірий, волосся в нього сиве. На ньому дорогий одяг, і від нього й досі чути різкі парфуми.

— Це сер Чарльз, — сказав Віл. — Либонь, його вбила пані Кольтер. Що ж, принаймні хоч щось гарне відбулося.

— Та жінка залишила сліди. Мій товариш пішов по них, і коли він дізнається, де вона, то відразу повернеться, а я поки що триматимуся поруч із тобою.

Віл підвівся та озирнувся. Буря очистила повітря, і ранок був свіжим і прозорим, але це лише зробило те, що він побачив довкола, ще відразливішим: повсюди лежали тіла відьом, котрі супроводжували їх із Лірою на зустріч із його батьком. Обличчя однієї з відьом уже колупав крук, і Віл побачив, що над майданчиком вже кружляє якийсь великий птах, ніби обираючи собі найкращий делікатес.

Віл по черзі оглянув усі тіла, проте так і не знайшов Се-рафіну Пеккала, королеву відьмацького клану та Лірину добру знайому. Тоді він згадав: незадовго до заходу сонця вона, здається, раптом полетіла кудись у своїх справах.

Отже, не виключено, що Серафіна Пеккала залишилася живою. Ця думка втішила Віла, і він озирнувся, шукаючи відьму, але побачив удалині лише блакитне небо та гострі скелі.

— Де ти? — спитав він в ангела.

— Поруч із тобою, — була відповідь. — Як завжди.

Віл повернув голову ліворуч, туди, звідки почув голос, але нічого не побачив.

— Тож вас ніхто не бачить. А хто-небудь може почути, як ви зі мною розмовляєте?

— Якщо ми розмовляємо пошепки, то ні, — роздратовано промовив ангел.

— А як вас звати? У вас є імена?

— Так, є. Мене звати Балтамос, а мого товариша — Баруг.

Віл подумав, що йому робити далі. Коли обираєш один шлях із багатьох, усі ті, від яких ти відмовляєшся, згасають, мов свічки, та зникають у небутті. Наразі реальними були всі варіанти, котрі можна було обрати, але підтримувати їхнє існування означало б нічого не робити. Зрештою, слід було зробити свій вибір.

— Ми повернемося в передгір'я, — вирішив Віл. — Слід відшукати те озеро — там могло залишитися щось корисне для наших пошуків. До того ж мені хочеться пити. Я йтиму, а коли я обиратиму хибний шлях, кажи мені це.

Лише після кількох хвилин ходьби вниз по кам'янистому схилу Віл усвідомив, що його рука вже не болить. Насправді це було вперше, коли він згадав про рану після того, як прокинувся.

Хлопець