сто­яли де­рев'яні по­до­би ма­тері бо­жої та єзуїта Ігнатія Лой­оли. Ста­туї бу­ли по­мальовані гру­би­ми різки­ми фар­ба­ми. Пе­ред по­до­ба­ми висіли не­ве­личкі че­реп'яні лам­па­ди. Бра­ма бу­ла за­чи­не­на й замк­ну­та. Ви­сокі зчорнілі му­ро­вані стіни з ви­зуб­ня­ми звер­ху кру­гом сад­ка бу­ли схожі на стіни твер­дині й на­во­ди­ли сум. Уся та єзуїтська осе­ля бу­ла схо­жа на сум­ну зчорнілу се­редньовіко­ву твер­ди­ню з міцною, об­ко­ва­ною залізом бра­мою. Ко­зацькі повс­тан­ня Ко­синсько­го, Ло­бо­ди та На­ли­вай­ка вже тоді да­ли­ся взна­ки Польщі: вже на львівсько­му ба­зарі ско­ти­ла­ся до­до­лу стя­та го­ло­ва ко­зацько­го ота­ма­на На­ли­вай­ка, кот­рий підняв ко­зацьке повс­тан­ня про­ти Польщі. Єзуїти ста­ли обе­режні.

Князь Кос­тян­тин пос­ту­кав у бра­му дер­жал­ном шаблі. З ма­ленько­го віко­неч­ка в брамі виг­ля­ну­ло двоє сірих витрішку­ва­тих очей і по­чув­ся чийсь го­лос. Во­ро­тар спи­тав у при­був­ших, хто во­ни такі й чо­го їм тре­ба. Не­за­ба­ром важ­ка бра­ма заск­рипіла й тро­хи од­хи­ли­лась, не­на­че чо­гось сте­рег­ла­ся. Князь Кос­тян­тин та Єремія на­си­лу про­тис­лись в од­хи­ле­ну бра­му, їх стрів пос­луш­ник у чорній су­тані й у ши­ро­ко­му чор­но­му брилі й повів їх че­рез са­док до ко­легії. Товсті ду­бові двері в ко­легії бу­ли замк­нуті. Князь Кос­тян­тин і тут на­си­лу дос­ту­кав­ся. Двері од­чи­ни­лись і пе­ред ним у две­рях знов з'яви­лась якась чор­на пос­тать з об­го­ле­ним ви­дом і зас­ту­пи­ла до­ро­гу. Князь Кос­тян­тин про­сив за­повісти­ти за се­бе рек­то­рові. Чор­ний служ­ник повів кня­зя Кос­тян­ти­на в ко­легію.

Довгі й темні та сумні ко­ри­до­ри, звер­ху зак­руг­лені, ви­ли­ся по обид­ва бо­ки, не­на­че чорні київські пе­че­ри. З од­но­го бо­ку, десь да­ле­ко-да­ле­ко в ку­точ­ку вгорі, бли­ма­ло не­ве­лич­ке круг­ле вікон­це, ніби прок­ру­че­не сверд­лом-ло­пат­нем у товстій стіні. Там в кінці ко­ри­до­ра при стіні сто­яв при­ту­ле­ний до стіни здо­ро­вий хрест, не­на­че на кла­до­вищі, а на хресті висіла ви­роб­ле­на з де­ре­ва по­до­ба Хрис­та, прос­тяг­нув­ша ру­ки ви­со­ко вго­ру на пе­рех­рес­тя й схи­лив­ша го­ло­ву з важ­ким чор­ним тер­но­вим вінцем. По­до­ба Хрис­та бу­ла по­мальова­на різки­ми фар­ба­ми. З од­но­го бо­ку ніби ли­ла­ся га­ря­ча кров і стіка­ла по тілі чер­во­ни­ми патьока­ми, ще й пок­ра­па­ла хрест до са­мо­го ни­зу. На ру­ках, на но­гах, на чолі тієї по­до­би чер­воніли страшні ви­раз­ки, чер­воніли за­пе­чені краплі крові. Цей пок­ри­вав­ле­ний вид розп'ято­го Хрис­та був вис­тав­ле­ний на ефек­то­ва­ний по­каз, щоб вра­жа­ти і без то­го враз­ливі та прий­нят­ливі мо­лоді душі сту­дентів ко­легії.

Молодий Єремія впив­ся очи­ма в ті страшні кри­ваві ви­раз­ки, у пок­ри­вав­ле­ну ши­ро­ку ви­раз­ку в бо­ку і не міг од­вес­ти очей од тих ран, од тієї за­пе­че­ної крові, кот­ра не­на­че аж дзюр­ком дзюр­ча­ла, все не пе­рес­та­ва­ла ли­тись з тіла.

Чорний служ­ник довів їх до то­го хрес­та і на ході впав на од­не коліно. Ко­ри­дор заг­нув­ся гост­рим зак­ру­том і знов по­вив­ся да­ле­ко-да­ле­ко, тем­ний, сум­ний, не­на­че в ка­та­ком­бах. А в да­ле­ко­му кінці знов за­ма­нячів та­кий са­мий здо­ро­вий хрест при стіні, за­чер­воніли ра­ни, за­лисніла кров. В тих дов­гих без кінця ко­ри­до­рах бу­ло ти­хо, мерт­во, віяло хо­ло­дом, не­на­че десь гли­бо­ко під зем­лею. Єремії зда­ло­ся, що він іде десь під зем­лею, якимсь підзем­ним кла­до­ви­щем.

Аж на са­мо­му кінці тих дов­гих без міри сіней служ­ник од­чи­нив одні двері. З две­рей по­лив­ся яс­ний світ і блис­нув у темні сіни, не­на­че вир­вав­ся на во­лю. Служ­ник не­на­че ви­пус­тив на во­лю десь замк­ну­тий день і впус­тив йо­го в ту тем­ря­ву ночі. Князь Кос­тян­тин з Єремією всту­пи­ли в прос­тор­ну ви­со­ку білу світли­цю, з дов­ги­ми узьки­ми вікна­ми в розкішний са­док, обс­тав­ле­ну дов­ги­ми чор­ни­ми ос­ло­на­ми з спин­ка­ми. Ос­ло­ни бу­ли зас­те­лені тем­но-зе­ле­ни­ми ки­лим­ка­ми.

Незабаром у кут­ку ви­сокі двері не­на­че самі од­чи­ни­лись не­чут­но, без най­мен­шо­го скри­пу, без най­мен­шо­го ше­лес­ту. В світли­цю нес­подіва­но всту­пив рек­тор - єзуїт па­тер Вінцентій, всту­пив крадько­ма, ти­хо, без най­мен­шо­го ше­лес­ту. М'які че­ре­ви­ки не сту­котіли, не чов­га­ли, навіть не ше­лестіли, не­на­че во­ни бу­ли на ок­са­ми­то­вих підош­вах. Отець рек­тор вий­шов десь з за­кут­ка так нес­подіва­но, не­на­че з му­ро­ва­ної стіни ви­ник­ла ма­ра.

Ректор па­тер Вінцентій був уже прис­тар­ку­ва­тий, си­вий, але пов­ний на ви­ду, здо­ро­вий, пле­чис­тий та тілис­тий чо­ловік. Об­го­ле­ний вид лиснів, не­на­че об­ма­за­ний оли­вою. Сірі круглі очі світи­лись ти­хо, але чо­ловічки в очах виг­ля­да­ли ро­зум­но, гост­ро й не­на­че про­ни­зу­ва­ли лю­ди­ну наскрізь. Чер­во­на су­та­на на йо­му не­на­че ви­нес­ла з со­бою ще більше світа. Князь Кос­тян­тин ук­ло­нив­ся йо­му, наз­вав се­бе й сво­го не­бо­жа. Рек­тор вип­рос­тав­ся на ввесь свій зріст, і йо­го очі ніби заг­ра­ли, як у то­го влов­чо­го, кот­рий нат­ра­пив на ду­же знач­ну й ціно­ви­ту здо­бич. Він од­чи­нив навстіж двері й поп­ро­сив гос­тей до дру­гої світлиці ти­хим привітним го­ло­сом.

Світлиця па­те­ра Вінцентія бу­ла ду­же здо­ро­ва й світла. Попід стіна­ми сто­яли ша­фи, зас­тав­лені здо­ро­ви­ми ста­ри­ми кни­га­ми та фоліанта­ми; на стінах висіли довгі по­лиці, зак­ла­дені ма­нуск­рип­та­ми та су­во­ями пер­га­ме­ну. Се­ред світлиці сто­яв дов­гий стіл, зас­те­ле­ний чор­ним сук­ном, а на столі сто­яв ви­со­кий хрест з чор­но­го де­ре­ва, на кот­ро­му біліла по­до­ба розп'ято­го Хрис­та. Кру­гом сто­ла бу­ли пос­тав­лені не­по­мальовані то­чені стільці з ви­со­ки­ми, гру­бо по­вирізу­ва­ни­ми спин­ка­ми. В світлиці тхну­ло пер­га­ме­ном та ста­ри­ми кни­га­ми й па­пе­ра­ми. Розкішні квітчасті перські та ту­рецькі ки­ли­ми бу­ли розс­те­лені кру­гом сто­ла й по ста­ро­давніх ка­на­пах з ви­со­ки­ми спин­ка­ми. Од­ра­зу бу­ло знать, що ця ко­легія бу­ла зас­но­ва­на для дітей панських та маг­натських. Один ку­ток був зас­тав­ле­ний давніми тем­ни­ми об­ра­за­ми в зо­ло­тих ша­тах.

Патер Вінцентій ще раз ук­ло­нив­ся кня­зеві Кос­тян­ти­нові, і потім обид­ва во­ни поцілу­ва­ли один од­но­го в пле­че.

- Молодий князь Єремія надісь син по­мер­шо­го яс­но­вельмож­но­го кня­зя Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го та кня­гині Раїни? - спи­тав па­тер Вінцентій.

- Еге, пре­ве­леб­ний от­че! - обізвав­ся князь Кос­тян­тин. - Єремія син