www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ПОМИНАЛИ МАРКІЯНА

Ховали Маркіяна в полудень —без музики ховали і без попа, тому

що більшість колгоспних «духовиків», як називали в селі самодіяльних

музикантів, поїхали на станцію по жом, а попа сам небіжчик не велів

запрошувати, бо з того часу, як у селі розібрали церкву, в Бога не

вірував.

День був похмурий і холодний. Ще зранку рушила кура, а під обід

так захурделило, що ті, хто взяв на себе турботу про похорон,—це

були далекі Маркіянові родичі з хуторів та слобід,— час під часу

тривожно перешіптувалися, радячи раду,чи непора, мовляв, уже й

на кладовищевирушати, бо ще, чого доброго, яму замете, то буд е

морока...

Над покійником ніхто не плакав, бо ніхто його за життя нелюбив:

ні жінка, Стеха, весела й добразавдачею, алезморена багаторотою

сім’єю та Маркіяновими стусанами, ніродичі, ні односельці, ба навіть

діти, що тільки й зазнали від батька якоїсь витрішкатої, часто-густо

безпричинної лайки та образливих, завжди неочікуваних ляпасів або

ж палиці навкидя. Тому й лежав Маркіян у своєму останньому

притулку неоплаканий, посеред гнітючої тиші й ледь чутного шепоту

та зітхань —вуса йому прилипли кінцями до запалих щік, худе

виснажене обличчя взялося воском, лише брови, як і при житті, були

сердито зведені на переніссі, й тим, хто добре знав старого, здавалося,

що він ось-ось підведеться і, вирячивши налиті гнівом очі, крикне

одразу на всіх: «Порядок треба знать!»

Коли ж хтось із новоприбулих на похорон, переступивши поріг,

зопалу, швидше за звичаєм, аніж від щирого жалю, починав голосно

тужити або ще й приказувати, всім, хто був у хаті, ставало незручно,

й тоді кожен починав шморгати носом, тіпався в плечах, вдаючи,

буцімто плаче...

Потім знову западала тиша, і було чути, як на печі сваряться

найменші Маркіянові діти, Андрійко та Манька:

—Оддай, кажу! Твій осьо з капустою.

—А я хочу з я-а-агодами...

—Ну, на, вдавись!

—І-і-і… Не бийся!

—Цс-с! Замовч! Оно тато вмерли.

В хаті пахло живицею, що сям і там виступала з нових

недосушених дощок (труну зробили нашвидкуруч і не пофарбували),

новим коленкором, гарячим воском із свічки і морозом од забужавілих

вікон, а з хатини, де варився обід,—капустою, узваром, домашньою

локшиною, свіжим хлібом та самогонкою.

98

Нарешті з колгоспу приїхала підвода —широкі, услані околотом

сани, запряжені парою коней,—прийшов голова сільради,який мав

нести Маркіянову медаль «За трудову відзнаку» і виголосити на

кладовищі промову; в сінях заторохтіли ночвами та діжками,

звільняючи куток, щоб двері ширше відчинялися, потім хтось сказав:

— То воно таке, що можна б уже й виносити, бо коні померзнуть.

Чоловіки, ті, що були надворі, постягали шапки і, причесавшись

п’ятірнями, попхалися в хату допомогти винести господаря, жінки

вийняли з-поміж холодних Мяркіянових пальців жовту, в теплих і

м’яких патьоках свічку і поставили її на покуття, де висіли дві

вінчальних ікони — одна Маркіянова, друга Стешина,—зап’яті обидві

червоним роменським рушником. Кухарки в хатині перестали

торохтіти рогачами і примовкли. Через поріг до світлиці вкотилася

сиза студена завороть, і домовина попливла в ній, немов човен у

тумані...

Аж тоді Стеха, заклопотана й зморена коло печі та коло дітей,

заплакала, уткнувшись лицем у китиці великої накидної хустки, і баби

охоче заходилися втішати її сумирно-лагідними словами; хлопці,

старші Маркіянові сини, теж насурмилися, нахилили голови і теж, аби

щось робити, взялися були за труну, однак їх легенько відштовхнули

до неї, пояснивши, що «рідним не можна виносити покійника, не

заведено так»...

Кура надворі не вщухала, а ніби ще дужче розбурхалася на вечір.

Вітер шарпонув Маркіянові вуса, розпушив їх, настовбурчив, і лице

покійника стало враз не сердитим, а навіть якимось розбишакувато

веселим і добродушним. Таким був Маркіян лише в компанії: на

Перше травня, на Жовтневі, а ще як у село повернулися з війни ті, хто

зостався живий. Топівін, п’яненький звісно, з рожевими плямами на

вилицях, навіть підспівував молодицям, хрумаючи між іншим огірок

чи пелюстку (Маркіян любив попоїсти), а коли хтось зривався на

гопак чи там бариню, притупував під столом чобітьми, чепурив

долонею вуса і хвацько вигукував рипучим, хрипким од незвички

співати голосом:

А бариня шита, брита.

Любив бариню Микита!

Бариня, бариня...—

і знов шукав очима, що б його з’їсти...

По дорозі на кладовище процесія порідшала, бо люди мерзли і,

відставши непомітно, завертали кожен до свого двору. Коням теж

було холодно, і вони сіпалися бігти, але їх придержували їздові —один

за віжки, другий за обротьку, щоб часом не наїхали на голову

сільради, котрий ішов попереду з медаллю на подушечці.

99

Яму й справді замело снігом ледь не вщерть,над нею нависли

гострі козирки, що куріли блискучо-білою порохнявою, наче димом

бралися; вгорі, над ямою, шаруділи плюсклими стручечками старі

акації; порипували од морозу сірі потріскані хрести й оградки. Дядьки

заходилися одкидатисніг, а голова сільради, чоловік уже немолодий,

подзьобаний віспою, червоний від холоду та й від чарки, випитої