www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник 

ОБНОВА

Купаюся в річці поміж лататтям. Ряска лоскочеться, гусяче пір’я

плаваєпопід берегами, на мілині,—вода там гаряча і м’ яка, як

дощовелітепло,— а по мосту люди йдуть, базарові. Малеча гукаєдо

них з річки:

— Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового!

Дядьків нечіпають, бо ті сердитіші та й нез нашого села, а з

Опішні —у нас їх називають «горщешниками». Везуть хурами горшки,

пересипані половою: не розпродалися, того й тверезі всі і небалакучі...

Сунуть люди та й сунуть, гурточками й поодинці —мовчки: немає

базарового. Хитається під ногами й колесами вутленький місток —

112

улітку він завжди хитається, а взимку ні, бо палі обмерзають до

самого дна.

Аж ось і мати йдуть. Піджачок сіренький у смужку, хустка, чоботи,

спідниця —все старе, а кошик новий, жовтий, з рогозу.

— Мамо, мамо! —кличу, підпливаючи до мосту.—Чого ви там

накупили?

А вони стали, кошик до ніг притулили, посміхаються невесело.

— Та нічого такого,—кажуть.—Кошик ось і калоші тобі. Вдягайся,

підемо додому обідати, та приміряєш.

Пливу сажнями до берега —це мене тато, як ще живі були,

сажнями навчили плавати,—хапаюся руками за теплі верболозові

коси і видираюся на кручу. Потім швиденько вдягаюся.

Сорочка на мені —аж торохтить. Дебела одежина! Ношу вже

п’ятий рік, і не рветься, бо з плащ-палатки. Оце, буває, мати

виперуть, поставлять на спориші посеред двору сушити, то вона й

стоїть, як жлукто, і не падає. А як вітряно, тоще й гуде потихеньку...

Вдягаю сорочку, тремчу, аж зуб на зуб не попадає —перекупався.

Тоді довгенько витанцьовую на одній нозі, доки в холошу влучу, а

заодно ще й приказую, щоб вода з вуха вилилася: «Коту, коту, вилий

воду —чи на дощ, чи на грім, чи наблискавку...»

Штани в мене чудні. Привезли оце якось у лавку картинки всякі —

на тій сливи намальовано, сині, великі, як воляче око, на тій груші

червонобокі в листочках —і матерії сувій для пайщиків: одна смуга

зелена, друга сиза, третя теж зелена, четверта теж сиза... Так мама й

набрали. «Парубчак уже,—сказали,— пора штанці шить ізсправжньої

матерії».

Понесли кроїти, а дядько Чмут, кравець, подивились-подивились

на ту матерію та й кажуть: «Оце, Прісько, як хочеш: або зверху до

паху буде зелене, а нижченько сизе, або одна холоша буде сиза, а

друга зелена. Так що вибирай».

Мати зітхнули й сказали: «Та хай уже буде одна така, а друга така».

Натягую штани і попадаю спочатку в зелену холошу, а потім у сизу.

Зелена трохи ширша, видно, дядько Чмут десь не такрізнули —старі

вони вже, підсліпуваті, та й рука нетверда..

— Змерз? —питаються мати з мосту.

А качки попід очеретами: ках-ках-ках...—наче реготять. Хіба ж

парубки мерзнуть? Це мама частенько мені кажуть. А я сміюся сам

собі, червонію та й думаю: який там парубок, як у мене холоші

неоднакові!

Збігаю на міст. Дошки гарячі, пахнуть сіном, дьогтем і

трухлявиною. А мама рушник з кошика —рвиць:

— Оце тобі обнова,—кажуть і цвітуть: раді.

Зазираю в кошик, а там калоші. Головками на мене блись-блись.

Нові, ажсміються.

113

—А вони однакові?..—питаю.

—Авжеж. Одинадцятий номер.

—Так великі ж...

—Нічого. Якраз на валянки. Пошиємо на зиму з отої татової

діжурки —я вже й клоччя напитала,—та й носитимеш.

—А зараз як?

—А зараз...—мама трохи знітилися,—а зараз напхаємо чогось у

носки, то не спадатимуть. Вдень босенький побігаєш, а ввечері, до

сільбуду, взуватимеш.

—Та, мо’, коли і взую... А так —чого мені до того сільбуду?

—Отакої! А Наталя ж? —шепочуть на вухо, всміхаючись.—

Невісточка ж наша.

—Та,—кажу,—гетьте...

Хоч самому так радісно, так солодко. Невісточка..; Може, й

справді, хтозна. Як їй тато з війни й самокатку привіз, женську, без

рами, і на плаття, і на спідниці, і хрому на чоботи, і годинничок

маленький на руку... А в мене ж ото штани смугасті й сорочка-торохтун, Хтозна.

А мама:

— Бач, засоромилося парубча...— і«брехушку» мені пальцями

лоскочуть, начея маленький,— А ти,—сміються,—сором’язливий, як і

тато, Колись — тоді тебеще й на світі небуло, ну ось-ось мав знайтися

—пригорнув мене до себе та й каже: «А я тебе, Прісю, боявся. Оце,

було, побачу в сільбуді й кажу собі: от зараз візьму й підійду, —а сам і

з місця незрушу. Так ноги й в’януть. Тоді починаю лічити: раз, два,

три... Ітак інколи до сотні, а все ненасмію». Й регоче, було, І я

сміюся, бо таки ж я перша до нього підійшла...

Мама зітхають, і ми довго йдемо мовчки. Я знаю, про що вони

зараз думають, і не хочу заважати їм. Толочу босими ногами прив’ялу

гарячу траву в покосах, з неї раз по раз вилітають великі й дрібні, руді

й зелені коники, хурчать крильцями і знову зникають, ховаються. Над

луками стоїть волога отав’яча задуха, хоч сонце вже й не пече, а в лузі

поміж верболозами миготить павутиння, жовтіє майже стиглий хміль

—скоро осінь...

От уже й хату нашу видно. Щоправда, не нашу, а покійної баби

Погончихи. Бабу не вбило —сама вмерла, бо й так довго жила:

дев’яносто дев’ ять років і шість місяців. Оце, лучалося, йде селом,

згорбилася, аж ціпок у підборіддя тиць, тиць... Маленька така, як

вузлик. І хата в неї була маленька й