class="book">шептуха і костоправка.

—Є, бабо, суд і в городі,— тлумачили їй.— Тепер два буде! Два,

кажу, бабо, два! Стала чутка —скоро судді по дворах ходитимуть...

Прийдуть та: «Ану, бабо, признавайтеся, хто Семенові Вузькому ногу

склав позаторік, що віні досі в колгоспі кролів краде та по чвертки в

лавку галопом бігає,—ви? То платіть, бабо, штрах! Іза ногу, і за

кролі!»

І реготалися.

Бабуня Вухналька злякалась, зігнулася на лавочці ледь не до землі і

кутуляла, кутуляла гостреньким підборіддям, безтямно дивлячись у

землю.

— Чуєш, прийдуть і скажуть: ану, бабо...

І ще дужче реготалися. Доки не набридло.

Над захід сонця приїхали з поля машини, привезли до школи учнів

і голову товариського суду Миколу Миколайовича Матяша;

249

проскочили мотоциклами один за одним механізатори з польового

табору, а Мишко Чирва увімкнув радіолу —як на вибори, чи свята, і

вона зарепетувала на все село, оглушивши старих.

— Везуть! —сказав хтось.—Ілько бабу Мотрю везе!

Усі, хто був біля клубу, заворушилися і напружили зір.

Ілько, рідний онук баби Мотрі Борознячки, «постраждалої»,

забачивши людей, ще віддалік почав пригальмовувати машину і

підкотив до клубу повільно. Він висадив бабусю, слабесеньку, господи,

як павутинка, взявши її на руки і поставивши на землю, мов дитя.

Затим підвів до лавочки —вона тихо постогнувала —і посадив

скраю.

— Здрастуйте, люди добрі,—немічним голосом мовила Мотря до

всіх і вклонилася великою, закутушканою чи не десятком хустин

головою так, що лише очі було видно.

Донеї підсунулися, підступилися з усіх боків —і мовчали.

А вона попросила:

— Скажіть... хай оте не грає, бо головочка ж моя... розпадеться,

розколеться, недоколена...

Але Мишко Чирва сам побачив бабу Мотрю з віконця кінобудки і

вимкнув радіолу.

—Бабо, осьпослухайте, що я вам скажу,—нахилився до Мотрі

Сьома Кухта, лавошний вантажник і знавець усіх законів.—Ви, бабо,

от що: сходіть зараз... або хай Ілько підвезе вас до лікарні, і хай вам

знімуть експертизу з голови. Ми того гада полосатого в тюрму

упечемо!

—Та, може ж, воно, сину, й само... без тієї спертизи загоїця... Я

подорожнику приклала, ватки...

—Експертиза —це не лікарство,—пояснив Кухта,—І не уколи.

Вам тіки рану обміряють і довідку дадуть про побой.

—О-о-ох, ні, сину, нехочу,—захиталаголовою баба Мотря.—Воно

й так пече... а як щемірятимуть... Можеж, воно й само перестане... Я

ж і подорожничку приклала...

Сьома розсердився, закурив і сказав:

— Гад полосатий. Зайняв би він мене! —І повів худими

гострокостими плечима.—Зайняв би він, чуєш, мене!

А до клубу йшли і йшли люди, з усіх кутків села, навіть з хуторів,

що тулилися до нього,—гуртами й гурточками всі, хто був удень на

роботі, ішли, хоч дома не впорано, і не повечеряно як слід, і діти самі

зосталися... Хай. Адже судитимуть не когосьтам, а самого ЯВУ!!!

Один по одному пройшли в клуб, не зупиняючись коло людей,

заклопотано-зосереджені (як і личить суддям) члени товариського

суду: завідуючий кооперацією Тельнов у військовому галіфе

офіцерського крою і цивільному кітелі; за Тельновим сердито

процокотіло підборчиками по цементованих східцях молодюсіньке й

250

ловке дівчатко Соня Касян, ланкова-передовичка з орденом «Знак

Пошани» (брівчата Сонині були так по-дитячому нахмурені, так гнівно

тремтіли, що сторонній подумав би: новеньку прокуроршу прислано);

за Сонею пройшов і директор школи, голова товариського суду

Микола Миколайович Матяш, людина чемна не лише за обов’язком, а

й за вдачею: він розкланювався до всіх особисто.

Суддів не дуже дарували увагою —всі ждали Яву. А коли нарешті

забачили його ще за мостом, умовкли як один.

Ява йшов не сам, а зі своїм товаришем і таємним радником Іваном

Івановичем Шпугою —драмгуртківським суфлером, вічним

колгоспним об’їждчиком, а нині пенсіонером. Шпуга говорив дуже

швидко і дуже чітко —як стукоче дятликна сухім дереві, за що його

прозвали Ваня-Ваня. Він був не тільки добрим суфлером, а ще й

дивитися вмівза гріхами людськими, як ніхто в селі, а може, і в цілім

світі. Навіть зараз, коли гріх перестав бути насущним для односельців

Вані-Вані, він не забув свого другого після суфлерства ремесла. Стоїть

біля свого двору і водить голівкою (дятлячою) сюди-туди, сюди-туди,

так само швидко, як і говорить. Іде з лавки жінка, пудить повен

кошик з хлібом і ситром, здоровенька, грудаста... а Ваня-Ваня пильно

мружить на неї око, і йому видається, що там, під плюшкою, в неї не

груди, а торбинки з житом чи буряки.

— Ти-багато-не-балакай-з-ними, а-мовчи,—стукотів Ваня-Ваня,

задираючи голову до Явиного вуха,—Скажеш: ненарошне,

спересердя. Незчувся-й-як, Нерви підвели.

Ява заплющився повільно і сказав:

— Знаю.

Ізнову розплющився, і нічого більше не сказав, а дивився на люд

біля клубу. «Ач, назлазилося...» —подумав похмуро. І вже не слухав,

що стукоче йому Ваня-Ваня. Він знав, тепер він уже знав, що зробить

після суду.

Ява ні до кого не привітався, а тільки обвів усіх підпухлими очима.

Багато хто не витримував Явиного погляду і нахиляв голову або

відводив очі вбік.

Потім приїхали одним «бобиком» голова колгоспу й голова сільради,

такі ж заклопотані, як і члени товариськогосуду, і голова колгоспу

сказав до всіх, поглянувши на годинник:

— Заходьте, товариші, будемо починати.

І суд почався.

Бабу Мотрю (жінки ввели її до залу попід руки) посадили на

передній лаві, а Яву —біля вікна, далеко від баби Мотрі, але теж

спереду, біля сцени.

— Ей, чого бабуні —лава, а тому вуркові