— Він натурою брав! —вигукнула котрась молодиця, і в залі
зареготіли.
—І втебе, Насте, брав?..
—Брав, паразит!
—Тихіше, товариші, тихіше.
— Хайрозкаже, як він на роботу загадував! Він же ніколи нікого на
ім’ я неназвав, а постукав пужалном у вікно: «Тобі —на свинарник!»
— хльоснув жеребця батогом і поїхав. Іпопробуй скажи йому хоч
слово...
На ці слова Ява встав, повернувся до зали, заплющився і сказав:
—А з вами інакше й не можна. З вами тільки так і треба. Бо по-хорошому ви наробите чортів пляшку. Он Ванько Хутірний,—Ява
навзаплюшки кивнув на молодого хлопчину в солдатській гімнастерці,
свого наступника по бригадирству.—Той до вас і сяк, і так... по-культурному: Векло Панасівно, Насте Григорівно... чи не пішли б ви
сьогодні на буряки? Лащиться. Ну, а толку? Буряк он і досі вземлі
сидить. А при мені ви про нього вже давно забули б. Так що я вас
знаю. Я нащот вас грамотний.—Брус посміхнувся крізь стиснуті губи,
випнувши їх уперед, розплющився і сів на своє місце.
—А що, хіба не правда? —вистрочив Ваня-Ваня.—Правда!
—Скажи й ти, Іванько,—зашепотіли до молодого бригадира ті, хто
сидів поблизу від нього.
— Одпаяй, Ванюшо! —гукнув з кінобудки Мишко Чирва.
Хлопчина-бригадир устав, рум’ яний, гарненький у тім рум’ янці,
мов дівча (Соня Касян, засідателька, сяйнула на нього з-під брівчат), і
сказав до Яви:
— Там, де я служив, дядьку Якове, є таке прислів’я: «Хитрий
Митрій —умер, а дивиться...» Я, звичайно, не бажаю вам смерті ні
254
нормальної, ні від соняшникового корінця. Живіть собі на здоров’я...
А буряки ми виберемо вчасно без вашого пужална!
Ванькові гаряче заплескали в долоні, і він сів, юно, сором’язливо
усміхаючись.
— Давайте по суті справи, товариші,—сказав голова суду Микола
Миколайович.—Ми ж не на зборах. Слово надається свідкові Парасці
Остапівні Книш.
Параска, сусідка Мотрі Борознячки, почала з того, що заплакала, і,
приковтуючи слова, швидко затараторила:
— Дивлюсь я —упала тітка Мотря, як травиночка скошена. А
корова сама до двору йде... А він,—тицьнула пальцем у Явину спину
сердито, мов багнетом,—лопату на плечі й пішовдо хати. Хоч би
піднестися поміг, вовкулака, хоч би оглянувся. Підбігаю ж я до тітки,
а вони ложать і ротом отак, отак — наче позіхнути хочуть... Ікоріняка
соняшникова коло них валяєцця.А кров з голови так і юшить...
Ухватила я їх...
—Ну, далі ясно,—перебив Параску Тельнов. І даремно перебив.
—Що ясно? —блиснула на нього сухісінькими очима Параска
(тільки що ж плакала!).— Ти ящиками з лавки тягаєш собі все, то тобі
й ясно! А нам темненько. Ясно йому... Тобі теж отамо коло Якова
місце!
—Це пр-ровокація!!! —закричав Тельнов, перехиляючись через
червоний стіл до зали.
—Може, й провокація, но правда! —теж підхопився з місця
лавошний вантажник Сьома Кухта.—Тільки нетягає ящики, а
казьонними, копираційними кіньми возить. Я не раз бачив, так не
догнав. Хіба з конем збіжиш?...
—То він од тебе втік,—зло усміхнулася Параска.—А я догнала б!
Молоді хлопці-механізатори, що стовпилися під «гальоркою» і
пихкали цигарками, зареготіли, хтось із-поміж них крикнув весело-заохочувальним баском:
— Так його, Парасю, щоб аж дим ішов!
Мишко Чирва переливчасто свиснув зі своєї будки. Баба Вухналька
спитала у своєї сусідки:
— Кого це вони хочуть бити?
Голова суду Микола Миколайович дзвонив по графину і казав
скоромовкою:
— Товариші, товариші, це вже не суд, а базар і... якась кругова
порука. Да-да-да!
«Да-да-да» він вимовив з погрозою в голосі, яка не личила йому.
А Ява прогув, заплющившись:
— А що, побалакали з ними?.. Хіба з ними так балакають? З ними
не такої грамоти треба знать! —І сміявся крізь стиснуті губи, самим
носом.
255
І тут, піднявши руку над головою, устав голова сільради Круглик,
чоловік іще молодий, але з авторитетом на обличчі. Голову прислали
недавно із сусіднього скороченого району.
— Те, що робилося тільки що в залі,—сказав він, і всі одразу
притихли, бо любили послухати нову людину,— називається
анархізмом. А не таке діло, про яке сказано, що воно нехитре. Якщо й
справді завкооперацією возить собі додому товари, то чого ж заним
пішки ганятися? У мене єслужбовий мотоцикл... і яніколи його для
доброго діла непожалію. Аледавайте, товариші, вирішимо спершу
одну справу —про вчинок Якова Бруса.
—Хай заплатить бабі Мотрі за голову п’ятдесят рублів! —
вихопився першим Сьома Кухта.
— Немає такого штрафу,—сказав голова суду,—А тільки єтакі
види покарання, зачитую: попередження, громадський осуд,
громадська догана, пробачення, штраф у розмірі десяти карбованців.
І штраф цей, товаришу Кухта, сплачується в державну касу, а не
розкидається на всі боки... Це довідка для тих, хто не знає статуту
товариського суду. А зараз колегія суду йде на нараду. Прошу встати,
товариші.
Хто встав, хто ні, хто подався до виходу на перекур. У залі загули,
загомоніли, а судді пішли в гримірувальну і зачинилися там.
Надворі вже давно споночіло, вмовк дикий голуб на сухому бересті,
полетівши у гніздо до своєї голубки, у фойє походжала парочками
молодь, ждучи танців —суд був їй не цікавий і видавався смішним,—
а в глухому підгальорошному кутку зали якась язиката хутірська
молодиця, похапцем облизуючи губи, розповідала жіноцтву:
— Поховали в Саєвичах одного діда недавно... А в нього грошики
водилися. Тоді, після похорону, кинулася рідня: зберкнижку забули у
діда витягти з костюма!.. Одкопали яму, а вона порожня... Ні діда, ні
костюма, ні книжки...
...—Та
