Мишко Чирва у те віконце, звідки йде кіно.
В залі загули.
251
Голова суду Матяш підвівся на освітленій сцені з-за столу,
засланого червоним (пообіч нього сиділи Тельнов і Соня Касян),
подзвонив олівцем по графину з водою і сказав:
— Прошу тиші, товариші, і порядку, бо вийде не суд, а лайка... А
ви, товаришу Брус, сядьте, будь ласка, отам на лаві. Як належить за
нашим статутом.
Ява знизав плечима, рипнув стільцем і пересів у передній ряд зліва.
— Так от, дорогі товариші,—вичекавши, доки Ява пересяде, повів
далі директор Матяш.—Приступимо до розгляду справи. Кхм... Ви,
напевно, вже знаєте, що сталося з усіма нами шанованим донедавна
Яковом Нестеровичем Брусом... Тихше, товариші! А сталося таке, що
тінь упала на весь наш дружний колектив села. У п’ятницю ввечері
товариш Брус Яків Нестерович ударив... кхм... по голові Мотрю
Кіндратівну Борозняк і наніс їй рану. Чим ударив і за яких обставин
це сталося, нам розкаже сама Мотря Кіндратівна. Отже, давайте
послухаємо її, все підряд. І прошу не перебивати.
В залі стало тихо, що чутно було, як на берестку за клубом туркоче
дикий голуб.
Баба Мотря підвелася, повернулась до людей і, плачучи тихо,
почала розпинатися. Вона зняла, по одній усі хустки.
—Голову показувати необов’ язково, сказавїй зі сцени Тельнов.—
Тут, бабушка, не лікарня.
—Та ні, я таки покажу... Хай подивлятьсялюди...—Мотря
нахилила голову до зали і, розгрібаючи пальцями скуйовджену
сивину, казала, похлинаючисьплачем: —Подивіться ж, людоньки, що
він зо мною зробив, подивіться... Він же мене вбив...
Жінки ахнули в залі, чоловіки загули, Ява одвернувся до вікна, а
Сьома Кухта крикнув:
—Гад полосатий!
—Прошу не ображати підсудних,—знову задзвонив олівцем по
графину директор Матяш.—Тутсуд!
А баба Мотря жалібно квилила:
— Веду ж я, людоньки, корову обніжком... За налигач держу. А
воно, звісно, скотина нетямуща... Рвиць мене з налигачем... аж я
трохи не впала... і одкусила півшапки соняха з його...—баба кивнула
на Яву,—грядки... Півшапочки... То хіба ж за це вбивають?.. А він
саме картоплю копав... Та хоч би що сказав, хай би вже вилаяв,
абощо...
А то хвать корінець соняшниковий, торішній, з землею — і по
голові мене... Упала ж я, людоньки милосердні...—Тут дехто з жінок
теж заплакав ухусточки.—І світ мені обертом пішов. Отямилась, аж
як Параска Остапова з того світу достала і в хату повела. Веде, а мені
увіччу наче сажа кругом сиплеться... І ноги як мотузяні. Убив,
окаянний...
252
Ява заплющився і гмикнув:
— Якби убив, то ви б тут не стояли...
Однак його мало хто почув, лиш ті, що сиділи неподалік, але вони
промовчали. А Ваня-Ваня —він сидів одразу за Явою —
просуфлював:
—Тихо-тихо, мовчи!
—Та хіба його тут судити!! —крикнув з кінобудки Мишко Чирва.—
В народний суд його здать! У капезе!!! Хай штани наопашки поносить,
без пувичок!
—Це вирішить товариський суд —куди його здати! —тоненько,
фальцетом гукнув Мишкові в будку Тельнов, почервонівши від
напруги.
—Зараз пувичок на штанях не одрізають,—голосно зауважив
усезнайкуватий Сьома Кухта.—Тільки реміняки одбирають.
—Мотре Кіндратівно, таке запитання до вас,—напустивши
брівчата аж на носик, сказала засідателька Соня Касян.—Ви лікаря
викликали?
— Ні, моя дитино,— зітхнула баба Мотря. Вона вжевиплакалася і
знову, одну за одною, напинала хустки.—Подорожничку приклала з
Параскою, спасибі їй, та ватки зверху, то воно й попустило. Нащо ж
людей смикать, як полегшало... Та й, як по правді, боюся я вколів,
дочко...
—Все одно укол треба,—заявив Сьома Кухта.—Інакше стовбняк
шарахне —і хана.
На нього зацитькали, сказавши, щоб він «за язик укусився».
— Що ж, товариші, тут усе ясно. Інформація потерпілої
вичерпна,—сказав директор.—Послухаємо другу сторону,
звинувачуваного. Що скажете ви, Яково Нестеровичу?
Брус важко, неохоче підвівся, ставши одним боком до суддів,
другим до залу, заплющився повільно і не розплющався до кінця своєї
мови:
—А що тут казать? Ну, вдряпнув соняшничиною зопалу,
спересердя... Було таке. Так хай не заробляє. Хіба я свої грядки
саджаю на те, щоб чужими коровами згодовувать? Раз півсонька,
вдруге півсонька... Вуличкою хай корову ганяє, а не повз грядку
чужу.
—То, може, над нами і небо твоє, Якове? —запитав дід Свиридон
Мишлик, кривов’язо (від фурункула на шиї) схиливши голову на
плече.
Люди заусміхалися і цікаво поглядали то на діда, то на Бруса.
Ява помовчав, не розплющивши на Свиридона навіть півока, і
сказав:
— Над моїми грядками... і небо моє.
253
У залі знишкли, судді здивовано і суворо дивилися зі сцени униз на
Яву, а він повільно розплющився і сів.
— Дозвольте сказать,—підвівся голова колгоспу Титар, худий,
довгов’язий, у простому спецовочному костюмі.— Стидно, товариші.
Не те що говорити про цей ганебний факт —подумати сором. А що
про нас із вами, товариші, в районі скажуть, як узнають? Виростили
отакий урожай проса, кукурудзи, буряка —і от вам, пожалуста,—
такий ляпсус... Це з одного боку. А з другого —нам треба розсудити
так, щоб не нарубати зопалу дров. Усі ми, товариші, знаємо, що Яків
Нестерович Брус віддав багато сили й енергії для підняття нашого
господарства. Не було такої ділянки, за яку він узявся б і завалив. Та
й кожному з вас, що отут присутні, Яків Нестерович зробив чимало
добра. Не було такого дня, щоб він не просив у мене особисто: кому
машини, кому коней, кому трактора —і ніхто з вас за це у колгоспну
касу