громовідвід, височіла над усіма будинками інституту, стежив за рухом світил старий Вікентій Талісман. Ми мало коли бачили його — він, здавалося, боявся залишати свою вежу, стежив за народженням і кінцем світів. І ми не турбувались, коли не бачили його довгий час. Адольф Мазуракі в своїй книгозбірні вивчав манускрипти й фоліанти, Вікентій Талісман пильнував небо, а ми працювали в своїх лабораторіях. Кожен був на своєму місці.

В напруженій, цікавій роботі минуло кілька років.

Радісно батькові чути скрізь, що він має обдаровану, талановиту дочку. Радісно, коли всі пророкують дочці велике майбутнє, коли кажуть, що дівчина дасть пролетаріатові великі речі, розповість про його колишні мрії, тепер перетворені на дійсність, про боротьбу й перемогу музикою кантат, сонат, ораторій.

Раніше я мало знав музику. Але перші успіхи дочки примусили мене зацікавитись нею. Я ходив до оперного театру, почав відвідувати концерти, читав біографії геніїв музики, що обдарували людство великими творами. Я зрозумів силу Бетховена, Моцарта, Ліста, Шопена. Починав доходити глибин музики, часто захованих від іншого слухача, не кожному зрозумілих. Я розумів такі витончені речі, як ораторії Гайдна, в яких він викликає уявлення не тільки про рухи гадюки, коня, слона, але навіть про кольори, віддає в звуках колір трави, цвітіння квітів. І творці-композитори ставали передо мною в своїх біографіях, в датах, і — що багато важче, а декому здається й зовсім неможливим — ставали в світлі своїх творів.

Після робочого дня я спочивав, слухаючи симфонії Бетховена, мене насичували енергією величні звуки чіткої і суворої музики Вагнера, я немов спочивав на дозвіллі в лісі чи в степу, слухаючи Чайковського. Я навчився розуміти силу й мову музики, а це — велика втіха для людини.

І я тоді побачив, що Стелла грає талановито, що вона обдарована, по-своєму офарблює ту річ, яку виконує, на кожну річ кладе відбиток свого настрою, свого відчування, примушує струни скрипки звучати так, як їй того хочеться.

Часом приходила думка — чи не занадто все це рано, чи не пошкодить дівчині, що вона замолоду йде до вершин музики.

Але я зараз же гнав ці думки. Майбутнє дочки захоплювало й вабило. Поруч у кімнаті Стелла грала вечірової. Звуки скрипки заспокоювали. Старий Антон Сигізмундович Рішельє супроводив музику Стелли урочистими акордами…

Про мою лабораторію біохемії знали вчені цілого світу. Я шукав того, що греки прозвали словом «protos» (перший, найголовніший) — шукав штучного білка.

Великі вчені всіх країн бились над цим завданням.

І все марно. Проблема найголовнішого і, на перший погляд, найпростішого — була проблемою найскладнішого. Наука стояла безсила перед білком, раз-у-раз в опануванні білка її ждав крах.

Вченим удалось зробити досконалий аналіз білка. Але коли від аналізу перейшли до синтезу, коли спробували з точно визначених елементів здобути білок — він не дав себе розгадати.

Процес творення білка немов був простий. Ми знали, що рослина бере з повітря вуглекислоту, з ґрунту — азот. Азотнокислі солі, так звані нітрати, рухаються по кореням, підіймаються вгору до стебел, до черенків та жилок, і там зникають у м’якотинні листя; там виникає білок.

Але коли, де і як саме виникла ця азотиста органічна сполука, де виник білок, — ніхто цього пояснити не міг. Знову повертались до аналізу, викликали хемічний розпад білка, вивчали продукти розпаду, щоб потім з них дістати білок.

У цих дослідах був зрозумілий початок і кінець. Але середина процесу випадала з кола спостережень. Ми мали білок, впливали на нього, щоб викликати розпад, провадили гідроліз, проте дізналися тільки, що білок розпався на амінокислоти. Амінокислоти — основні цеглинки, з яких збудована складна молекула білка і на які вона розпадається під впливом гідролізу. Але як з’єднати амінокислоти, що до них треба додати, щоб здобути білок, — над цим довго й уперто, і все ж безплідно, билися вчені.

Багато років над цим питанням працював і я.

Наша країна дає простір для талантів. У Стелли був великий талант. Як пісня, йшли її роки. Сміливо дівчинка восьми років виступила перед численною аудиторією. Вона (я бачив це по ній, бо сидів у першому ряді біля самої сцени) себе почувала так, як і дома, у своїй кімнаті. Взяла скрипку й грала. Грала не тому, що мусіла грати для слухачів просторого залу, а тому, що хотіла грати. Так грають тільки талановиті музиканти.

Потоки криків залили зал.

— Стелла!.. Стелла!..

Мені тисли руки. До мене підійшла аспірантка інституту — Ліда Янчевська. Вона, як і завжди, була захоплена.

— Я дуже рада, — весело сказала Ліда. — Така маленька дівчинка, але як вона дивно грає!.. Я вам заздрю, — щиро, по-дитячому додала Ліда. — Ви працюєте над великим винаходом, а Стелла… так ніхто не грає, як вона! Який ви щасливий! Я дуже рада за вас і за вашу дочку.

Пізніше ми втрьох — дружина Людмила, Стелла і я — сиділи в авто. Їхали додому. Я почував радість. Як ніколи, мабуть, раніше, я відчув велич часу. Велич часу, коли діти виступають перед дорослими, діти-таланти. І діти-генії!

Навколо шуміло місто. Світло вулиць виразно освітлювало Стеллу, що сиділа поруч зо мною, в куточку авто. Яка ж вона була квола! Яка бліда й стомлена! Її ручка тремтіла.

Але — хто зустріне хвилини щастя й радості без хвилювання? Це був спад, утома після великої радості.

В інституті день і ніч ішли досліди. Тільки стіни кімнат, шафи з книгами знали про мої муки, коли я втрачав віру у винахід, і про хвилини радості, коли мені здавалося, що я стою на порозі відкриття.

Мої помічники — молоді майбутні вчені — кінчали роботу в раз назавжди призначену годину і йшли. Я примушував їх працювати тільки в призначені години, не порушувати планів, але сам не міг залишити своїх думок, своїх мрій, своїх лабораторій. Я й днював і ночував у лабораторії. І хоч жив у невеликому будинку, там же в саду, поруч з інститутом, але часто й дуже часто дружина Людмила і Стелла не бачили мене цілими днями.

Один раз трапилось так, що я цілий тиждень не виходив із своєї лабораторії. Я навіть просив мою дружину телефоном, щоб вона не приходила сама до мене і не присилала Стелли. Дайте мені щось поїсти, і більш нічого! Я не міг покинути роботи, мене ніхто не міг турбувати в хвилини, коли я працював.

І я не виходив із лабораторії. Штори на вікнах були спущені. Навіть удень скрізь горіло світло. Я ходив по кімнатах, по лабораторіях — не знав, чи день надворі, чи ніч. Я стежив за утворенням складних сполук, ждав наслідків.

Правда, я не був самотнім у своїй роботі. Мій помічник — Гордій Семенович — літній, поважний професор, теж міг