Литвек - электронная библиотека >> Семен Дмитрович Скляренко >> Научная Фантастика >> Пролог >> страница 3
назватися ентузіастом білка. Він намагався невідлучно бути біля мене. Мене тішили порив і запал, з якими він брався до роботи. Але разом з тим вражало часом його вагання у критичні хвилини. В наших дослідах, у науковій роботі треба бути впевненим, рішучим, упертим, особливо коли робляться вирішальні кроки. Вагання й затримка можуть привести роботу до краху. Затриматись можна вибираючи шлях, але не тоді, коли шлях вибрано.

Проте… я бачив, як любовно він тримає банку з дорогою рідиною. І в той же час його руки тремтіли.

— Більше рішучості… менше нервів, — казав я йому.

— Не можу не нервуватися, — виправдувався він.

— Чим тонші нерви має кожен із нас, — додав я, — тим краще. Але запам’ятайте, що ще важливіша для нашої роботи нервова сила. Нерви треба підкоряти своїй волі.

— Мені страшно, — іноді казав він, — коли я подумаю про винахід, як про здійснення. Уже не мрія, а факт. Страшно робиться. Захоплює…

— Мені не страшно, поки я працюю, — казав я йому знов. — Спочиньте, якщо вас заполонили думки про майбутнє й про мету, зосередьтесь на процесі роботи, конденсуйте вашу нервову силу — і тоді все буде гаразд.

Стомлений, він на хвилину лягав на канапу в залі інституту чи схилявся над столом у лабораторії, але враз кидався, тільки я робив крок чи ставив на стіл яке приладдя.

— Що нового? Нічого? — дивився він на рідину в банці. — Невже нема нічого? — Голос його тремтів спросоння.

— Нічого, — відповідав я. — Все без змін. Спіть і марте про білок.


Несподівано вона прийшла. Я наказав нікого не пускати до інституту й до лабораторії, але завжди можна знайти ключ, який відмикає найпотайніші замки.

Хтось постукав до лабораторії, де працювали ми. Я відхилив двері і, немов захищаючи наші роботи, стояв на порозі, заступивши собою двері.

— Що вам треба? — побачив я аспірантку Ліду Янчевську, яка працювала в моїй лабораторії над білком.

— Я прийшла вам допомагати, — винувато сказала вона, і мені почувся наче докір у її словах. — Вам потрібна допомога, — повторила вона.

Я стояв на порозі. Ззаду спини пробивалося пасмо жовтуватого світла електричних ламп. Надворі було повно яскравого світла. Сонячний день. Волосся на її голові не було нічим прикрите, і світло сонця утворювало навколо голови блискуче коло. А на обличчя падало пасмо жовтуватого світла з лабораторії, і рум’янці на щоках нагадували червонуваті тавра. Вона стояла близько біля мене й часто дихала, немов бігла здалека до інституту. Можна було тільки посміятись із запальної дівчини, що хотіла допомагати.

— У нас заріаз такий важкий приоцес у роботі, — сказав я тихо Ліді Янчевській, — що я не знаю, чим саме ви мені… нам можете допомогти. Я вам дав практичне завдання, до ваших послуг лабораторії, всі зали. Ви там можете виконувати свою роботу…

— Я повинна бути тут, — уперто сказала вона. — Я мушу бути біля вас.

— Біля мене?? — Я рушив уперед.

Вийшов на ганок інституту. Червонувато-мідні тавра на її щоках перетворилися на звичайні веселі рум’янці, а коло з волосся на голові розвіював вітер. Вона була весела. Це була неперевершена юнь, молодість.

— Ну, чим ви нам можете допомогти? — щиро засміявся я. — У вас своя робота. Погляньте навколо! Яка краса! Це ж удень. А ввечері, а вранці! На озері як тепер гарно! За містом! У лісі!

Навколо було справді прекрасно. Цвіли квітки в клумбах і газонах. Після лабораторії я гостро відчув дивні пахощі троянд, що починали усипати цвітом сад, аромат бузка й жасмину — квітки заплітали складну, гостру, як промінь, гаму пахощів. Все навколо жило. Весна вирувала.

І я ще почув. За стінами інституту стояв шум. Тихий, зосереджений, ритмічний шум. Шум фабрик, руху автомобілів, трамваїв, тисяч ніг у місті, — він сплівся в одну ноту. І нота ця була як шум пропелера літака, що забирає височінь, врізується в хмари. Це була зібрана енергія тисяч, перетворена в єдине суцільне, могутнє. Енергія всіх була зосереджена, сконденсована, зібрана в єдиний суцільний порив.

По алеї до мене бігла Стелла. З-під її ніжок злітали черепашки й падали на квітки. В білому одязі вона нагадувала метелика, кричала мені:

— Татунь… татунь!

І крик її вплітався в шум міста, доповнював єдиний, спрямований шум.

Узяв її на руки. Притулився. Це була вона — моя дитина, одна з тих, що житимуть після нас. Це ж для неї працюємо ми. І ще для тисяч таких, як вона. Як же мені було не працювати?

Ми сіли на лаві проти лабораторії. Нікуди не відходячи, Ліда знайшла нам попоїсти — бутерброди й яблука. Стелла розповідала, що незабаром буде прилюдний великий концерт, на якому виступатиме вона. На ґанку стояв Гордій Семенович — посміхався. Він був дуже задоволений.

— Ми, мабуть, відпочинемо? — запитав він мене. На ньому вже не було синього робочого халата. — Зробимо перерву. Такий прекрасний день. Я поїду на озеро. Увечері завжди клюють йоржі. Наловити йоржів і зварити рибальську кашу: з перчиком, лавровим листом…

— Ти не йди, татунь, — просила Стелла.

— Не підемо в лабораторію, — ще раз сказав Гордій Семенович. — Годі! Пора відпочити!

Тоді я подивився на Ліду. Сказати правду, я сам хотів відпочити. Ми дуже стомилися і одного слова Ліди було досить, щоб сповнити чашу втоми. Вона ж сама потурбувала нас, перервала роботу, — їй належало останнє слово.

Ліда тримала в руках квіточку. Піднесла її до носа й заплющила очі. Була зосереджена, замислена.

— Так як, Лідо? — запитав я.

— Ви про що? — розкрила вона очі.

— Роботи багато в лабораторії. Треба б працювати. Надійшов такий час, коли, здається, не можна спочивати. Ми ось-ось матимемо білок. Але ж утома! П’ять днів ми з Гордієм Семеновичем не одривались од дослідів. Чи не час відпочити?

Я сподівався, що Ліда це й порадить. Адже вона гуляє, спочивав кожного дня, а навколо все зацвіло, буяє красою, багатством.

— Я не була дома кілька днів, ночувала в третьому корпусі, біля оранжереї, — вона показала в глибінь саду. — Але мені не хочеться спочивати. Я прийшла допомогти вам.

І моя втома враз зникла. Навіть дивно стало, що я так довго сидів у саду, втратив багато часу, коли треба було йти в лабораторію, працювати, кінчати новий дослід.

Погладив Стеллу по головці. Поцілував. Дівчинка немов сама зрозуміла, що нам не можна заважати, — побігла в сад, і черепашки злітали з-під її ніг, падали на квітки.

— Ми йдемо, Гордію Семеновичу, — жваво сказав я. — Ходімо! Ну, ще день. Ну, нехай два дні! Але ж досягти кінця треба!

Я вже не був стомлений. Тільки хвилина відпочинку, але її було досить для того, щоб набратися сил працювати далі. Гордій Семенович зник у дверях — пішов до лабораторії. Я повільно
ЛитВек: бестселлеры месяца
Бестселлер - Ли Дуглас Брэкетт - Исчезновение венериан - читать в ЛитвекБестселлер - Аллен Карр - Легкий способ бросить пить - читать в ЛитвекБестселлер - Вадим Зеланд - Пространство вариантов - читать в ЛитвекБестселлер - Мария Васильевна Семенова - Знамение пути - читать в ЛитвекБестселлер - Элизабет Гилберт - Есть, молиться, любить - читать в ЛитвекБестселлер - Андрей Валентинович Жвалевский - Время всегда хорошее - читать в ЛитвекБестселлер - Розамунда Пилчер - В канун Рождества - читать в ЛитвекБестселлер - Олег Вениаминович Дорман - Подстрочник: Жизнь Лилианны Лунгиной, рассказанная ею в фильме Олега Дормана - читать в Литвек