ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Олег Вениаминович Дорман - Подстрочник: Жизнь Лилианны Лунгиной, рассказанная ею в фильме Олега Дормана - читать в ЛитвекБестселлер - Джон Перкинс - Исповедь экономического убийцы - читать в ЛитвекБестселлер - Людмила Евгеньевна Улицкая - Казус Кукоцкого - читать в ЛитвекБестселлер - Наринэ Юрьевна Абгарян - Манюня - читать в ЛитвекБестселлер - Мария Парр - Вафельное сердце - читать в ЛитвекБестселлер - Юрий Осипович Домбровский - Хранитель древностей - читать в ЛитвекБестселлер - Элияху Моше Голдратт - Цель-2. Дело не в везении  - читать в ЛитвекБестселлер - Дэниел Гоулман - Эмоциональный интеллект - читать в Литвек
Литвек - электронная библиотека >> Семен Дмитрович Скляренко >> Научная Фантастика >> Пролог >> страница 4
підіймався сходами. Зачинив за собою двері. Передо мною лежав широкий коридор. В кінці його, в лабораторії, горіло багато ламп. На столах стояли блискучі реторти й колби, різні банки. В коридорах — сморід хемічних сполук. Тихо навколо. Я йшов, і звуки моїх кроків скрадав килим. І раптом я почув…

Ззаду відчинилися двері. Не обертався назад, не дивився. Але чув — хтось увійшов до коридору. Тихі кроки за мною.

— Раз… два. Раз… два.

Став біля столу. Передо мною була банка з новою сполукою амінокислот. Блискуча банка з рідиною.

— І що ж? Нічого нового? — сказав Гордій Семенович.

Повз стіл пройшла Ліда Янчевська. Тепер я не почув її кроків. І мало звернув уваги на те, що вона пройшла.

— Ні, — відповів я йому. — Ні, Гордію Семеновичу. Є великі зміни. Незабаром буде білок. Ми продовжуємо нашу роботу!


Закон математичних комбінацій, звичайно, поширювався й на наші досліди. У колбах лабораторій зберігалося багато амінокислот. Коли б було тільки десять кислот, то й то з них по закону математичних комбінацій можна було б зробити тисячі сполук.

На дошці термометра були сотні градусів. Повітря має сотні варіацій у тисненні. Для дослідів можна було брати кислоти в різних пропорціях. Треба було зробити мільйони комбінацій.

Життя здавалося обмеженим у роках, коли передо мною вимальовувались ті мільйони комбінацій, які треба зробити. Та й життя багатьох поколінь було немов замало для того, щоб винайти білок.

Ми заповзялись винайти його. Це був натиск на таємниці життя. Натиск ішов нестримно, уперто, завзято.

За той тиждень, що я не виходив із лабораторії (не рахуючи кількох хвилин побачення з Лідою й Стеллою), було зроблено важливий крок на шляху до винайдення штучного білка.

Довго ми не могли добитися сполуки кількох амінокислот. Усі спроби кінчалися марно. Ми не могли знайти каталізатора — речовини, що не змінювала б складу кислот і разом з тим допомагала б їм з’єднатись.

Ліда була весь час у лабораторії. Я раніше не знав її сил. Вважав, що, як дівчина, вона швидко стомлюється, що не зможе навіть однієї ночі витримати без сну.

В першу ж ніч я побачив, що помилився. Гордій Семенович блаженно спав на канапі, хропів і навіть заважав працювати. Я підійшов до нього, попросив повернутись на другий бік.

— Що? — схопився він з канапи. — Є щось нове? Невже є білок?

— Нічого нового немає, — відповів я йому. — Але ви мені заважаєте працювати. У вас нежить і в лабораторії від того шум. Ляжте на другий бік.

Він підвівся, пішов до столу, постояв там трохи, а потім рушив до лабораторії поруч, ліг там на дивані і швидко знову заснув.

Ліда ж не відходила від мене. Вона пильно стежила за кожним моїм рухом. Мої очі були настільки стомлені, що я боявся помилки. Пригадую, що я готував кислоти для нового досліду.

— Раз… два… три, — рахував я кислоти.

— Скільки вам років? — запитав я Ліду.

— Двадцять три. Мене цього року переводять до партії. Була в комсомолі, — тихо відповіла вона.

Я рахував кислоти. Їх було двадцять.

— Ця сполука кислот, якщо тільки вона буде сполукою, молодша від вас, Лідо, — жартуючи, сказав я. — Всього двадцять кислот. Але як багато обіцяють вони! Як багато має в наш час молодість!

— Увімкніть струм, — попросив я Ліду.

— Струм? — вона здивовано дивилася на мене.

— Так, струм, — відповів я. — Не дивуйтесь! Наші хеміки звикли шукати білок тільки в лабораторіях. Установилась певна традиція, що для шукання білка треба мати лише колби, реторти, різні каталізатора й кислоти, які виробляються теж у лабораторіях. От і все! А тепер доводиться прорубувати вікно в світ. Нам повинні допомогти шукати білок електрика, світло, навіть ті сили, які начебто знає наука, але яких ми сьогодні ще цілком не можемо пояснити, так само, як ми цілком ще не знаємо сфери й способів, де і як цими силами можна впливати. Радіохвилі, рентген, — усього цього ми тут ще не знаємо. От й робимо перші спроби. Увімкніть струм!

Вона ввімкнула струм в кінці лабораторії; я змінив розжарення газових печей. Діяли велетенські сили — тепло й електрика. Відбувався складний процес.

Я мовчав. Мовчала й Ліда. В такі хвилини розмова заважає. Як можна говорити в такі хвилини?

І довга година минула в дожиданні, без найменшого звуку, без руху.

Так ішла ніч. Безконечна, важка ніч.

— Уже пізній час, — нагадала годину Ліда.

Я нічого не відповів їй. Вона відчула себе винуватою. Навіщо нагадувати про час, коли він минає марно, коли всі спроби не дають жодних результатів.

Почався гідроліз — перевірка наслідків роботи минулої ночі. Боліли очі. Я читав історію рідини, добутої внаслідок гідролізу.

— Глікоколь… раз. Лейцин — два. Три… Чотири…

Їх було двадцять — двадцять амінокислот, з яких ми хотіли добути білок. Жоден каталізатор не впливає. Ще одна ніч минула марно.


Я схилився над столом. Марив. Це не було розчарування в роботі, в дослідах. Я не був розбитий. Але я хотів хвилинку подумати. Передо мною випливали числа, знаки, рядки складних формул. З рядків складалися сторінки, сторінок ставало все більше й більше… сотні, тисячі. І серед цих знаків, на цих сторінках десь є помилка. Але де вона, в чому ми помиляємось? Яким шляхом іти до білка? Все немов перевірене, помилок не було, ми брали тривкі кислоти, ішли в шуканнях послідовно, крок за кроком. Чому ж немає білка? Де пропорції, кислоти, механізм сполучення і каталізатор, що дасть нам білок?

Я розплющив очі. Лампи сліпили. Блищали столи, золотом грали люстри, срібна розсип пінилась у шафах.

Шукав її — Ліду. Вона стояла в куточку. Мені хотілось з нею поговорити. Поруч у кімнаті спав Гордій Семенович.

— Лідо, — попросив я її. — Ідіть сюди.

Вона підійшла. Сперлась руками на стіл, низько схилилась до мене. Я помітив, що зіниці її очей поділені чорними рисками на багато сегментів.

— Лідо, — тихо сказав я. — Нічого немає! Марні спроби! Я нічого не можу зробити. Сядьте, Лідо, ось тут, на стільці. Нам чогось не вистачає для дослідів. Як ще важко знайти штучний білок!

Вона сиділа близько коло мене, і я гостро відчував її близькість. Груди її високо здіймались, вона хвилювалась. Мов прибій моря, я відчував, як припливає до її серця й знову відпливає кров. Ніздрі її тремтіли.

— Це ви відчинили вікно? — запитав я Ліду.

— Тут задуха. Я відчинила вікно, — неспокійно відповіла вона. — Пробачте, я не знала, що не треба відчиняти вікон. Я можу зачинити.

— Ні, — голосно сказав я, — не треба. Нехай. Так навіть краще.

За вікном — мені видно: світло падає з лабораторії в темряву ночі — вимальовується карбоване зелене листя. Серед листу білі гірлянди квіток — цвітуть