поверсі. Взагалі там півтора поверха, якраз над підвалом з цього боку ріг будинку вищий, ніж з того, тут лоджія нависає над двором. І м'яч летить у лоджію з такою силою, що точно влучить у засклені двері позаду лоджії. Точно туди летить. Правда, у лоджії сидить хлопець. Я його давно запримітив. Ми ще не починали грати, а я бачив, що він там сидів у лоджії так незворушно і непорушно. Незнайомий хлопець. Мабуть, він у квартиру з батьками переїхав, коли я був у спортивному таборі. Мене ще здивувало, що хлопець сидить так непорушно і не виходить у двір. По правді, я подумав, що він або задавака, не хоче ні з ким знатися, кирпу гне, або, навпаки, боягуз, мамин синочок, боїться виходити у незнайомому дворі серед чужих хлопців, щоб бува хто не розквасив носа.

«Дивак, — подумав я собі, — що ж ти, весь час так сидітимеш? Що ж ти не думаєш про те, що післязавтра треба у школу йти? Чи тебе мама у школу за ручку поведе? Бо є у нас в дворі один такий, що його мама досі за руку в школу водить». Але почалася гра, і я просто забув про того хлопця. А потім вже, коли ми грали, я підбігав ближче до лоджії, де він сидів, і якось випадково зустрівся з ним очима. І я побачив, що він розуміє гру! І нічого такого боягузливого я не побачив у його очах. І, по правді, мене здивувало, що він не виходить до нас у двір, якщо не грати, то бодай «боліти», а отак сиднем сидить, непорушно, як ревматичний дід-пенсіонер. А потім у запалі гри я знову забув про нього.

І ось Кирило загидив по м'ячу, а мої вуха вже почули дзвін розбитого скла. Проте дзвону не було… Натомість мої очі побачили, як хлопець взяв цей божевільний, закручений здуру м'яч. Я хоч добре граю у футбол, але вже давно помітив, що, коли хочеш по-справжньому закрутити м'яч, це вдається не завжди, а коли просто б'єш, він закручується сам по собі. Так і тут. Але хлопець, сидячи (що мене найбільше здивувало), хитнувся вбік, зловив м'яч і притис його до грудей. В ту мить, коли здавалося, що м'яч профурчить повз нього, він раптом рвучко нахилився вбік (не встаючи!) і наче руки в нього стали вдвічі довшими, висмикнулись з рукавів мало не до самих ліктів. Такими довгими стали його руки, що він зміг немов без особливого напруження взяти той м'яч. Але я-то добре знаю, чого варта отака нарочита недбалість! Це ж треба мати яку реакцію! І як точно вміти розрахувати траєкторію польоту м'яча за якісь незначні частки секунди. Він був ідеальним воротарем, цей хлопець, і я, підбігши до лоджії, гукнув:

— Чого ти там сидиш сиднем? Виходь, ставай на ворота!

— Не можу, — якось вибачливо всміхнувся він.

— Що значить не можеш? Не хочеш?

Щоб краще порозумітися, я вистрибнув на поренчата лоджії і тепер побачив, що він сидить на чомусь, що дуже нагадує крісло-гойдалку чи… Це крісло було на великих колесах. Такі крісла я бачив у лікарні. І тому мені стало дуже прикро на душі, я відчув, що тут щось негаразд з цим хлопцем. Я намагався не дивитися на його ноги, бо подумав, що ніг у нього немає зовсім, отже, як — по-дурному прозвучало моє запрошення йти грати у футбол! І я не знав, як мені бути далі, чи перелізти до хлопця у лоджію, чи стрибнути на землю, вдавши, що я нічого не помітив ї нічого не зрозумів. Але я просто запитав:

— Як тебе звати?

— Максимом, — відповів хлопець.

А ноги у нього були. Він сидів до пояса вкутаний картатим пледом, але ноги у нього були. Я бачив, що вони, його ноги, не зостались десь під трамваєм чи в операційній хірурга. Ноги у нього були, але все одно, що їх не було. Він не міг бігати, не міг ходити, не міг навіть стояти, а я здуру кликав його грати у футбол. По правді, вийшло все якось страшенно незручно.

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

— Він даремно розгубився, цей хлопець, як розумію, капітан їхньої футбольної команди. І даремно знітився, відчувши себе в чомусь винним. Може, йому навіть здалося, що він образив мене? Здорові, нормальні люди, коли їм раптом, несподівано доводиться мати справу з інвалідом, калікою, завжди почуваються якось ніяково. Вони чомусь відчувають свою, насправді неіснуючу, провину перед нами, людьми, позбавленими того, що є у них. Їм, мабуть, здається, що все наше життя — суцільний вузол, в якому сплелося горе, відчуття своєї неповноцінності, заздрощі до нормальних, здорових людей.

Мене, мабуть, важко зрозуміти? Так, одразу зрозуміти мене може тільки такий, як я, інвалід, каліка, але, слово честі, мені зовсім не боляче і навіть не заздрісно. Здорові люди думають, що ми, каліки, буваємо злими саме від заздрощів, але вони помиляються. Звичайно, є злі каліки, але є злі не каліки, а цілком здорові люди. І де більше злих, серед калік чи серед здорових, сказати важко, та й для чого ця статистика?

Не боляче мені, ні фізичним болем, ні нормальним, душевним чи ще там яким, не знаю, як це назвати. Ноги мені не болять. Я їх просто не відчуваю, їх наче зовсім нема, і я переконуюсь в тому, що вони є, лише тоді, коли дивлюся на них або мацаю їх руками. Чи боляче морально? Теж ні.

Я сказав, що здорові, фізично сильні люди не помічають своїх рук і ніг. От, скажімо, ці дворові футболісти згадують про свої ноги лише тоді, коли хтось з них кресоне когось носаком черевика, що править за бутс, по кісточці чи по гомілці.

Тоді вони чухають забите місце і на хвилинку-дві згадують, що у них є ноги, точніше, нога, бо думають в ту хвилину лише про забиту ногу. У мене все навпаки. Ноги мої не болять і взагалі нічого не відчувають, а я про них думаю весь час. Я думаю про них лише в минулому часі і в майбутньому. Проте минуле якось вицвітає з моєї пам'яті, і мені часом здається, що я взагалі ніколи не ходив, а завжди сидів на цьому кріслі з колесами. Це мене непокоїть, бо ще недавно я сміливо стрибав, саме — стрибав, стрибав обома ногами! Прямо в майбутнє. Я вірив в те, що рано чи пізно встану і піду. І я знав, як це робиться. Ще недавно я знав, як треба ходити, але минає місяць за місяцем, і я з жахом відчуваю, що починаю забувати, як ходять ногами. Силою волі я примушую себе все це пригадати, подумки роблю крок, потім другий, потім зупиняюся, потім навіть починаю бігати, але все це… якось наче в тумані, наче це мені сниться. І… мало того, що мені не служать ноги, у мене починають опускатися руки. І все це, мабуть, тому, що у_ мене немає справжньої сили волі, бо коли б вона була, я б просто встав і пішов. Силою волі примусив би себе встати і піти. Так, так, нічого дивного в цьому б не було. Бо на моїх ногах немає жодної подряпини, неушкоджена жодна кістка, жоден нерв, органічно, як казав професор, вони цілі, і все залежить від самого мене. І ще мені професор пояснив, що мої ноги, як і руки, і взагалі весь я,