кілька днів тому кожен із них потерпав, що хвилі можуть перекинути шхуну кілем догори. Тепер же вони боялися іншого — стати здобиччю скель. Бо течії невблаганно несли «Сінтоку-мару» на острів.
Хтозна, що краще: без керма і вітрил скитатися в океані, чи стрітися з береговою твердю, де чатувала смерть.
У пам'яті Мукудорі врізалося: там, де течія натикається на невидимий риф і буруниться прибій, над водою чорніють шпичаки скель. Відстань між ними й шхуною зменшується… Потім — раптовий поштовх, скрегіт днища від доторку до кам'яних брил, тріск, шипіння. Навалившись на правий бік, «Сінтоку-мару» важко осіла. Ніс її по саму рубку пішов під воду, корма, навпаки, піднялася.
Високо вгорі зблиснули пелюстки гребного гвинта, — ніби квітка водяної лілеї, що раптово розпукла над могилою.
Схопившись хто за що встиг, люди по пояс стояли у крижаній воді: скособочене судно досі ще було для них надійним пристановищем. Але ж залишатися на шхуні — безглуздя: якщо не змиють хвилі, доконає холод. І потерпілі кинулися у воду.
За неширокою смугою затоки починався берег. Такий вузький, що по ньому ніяк було пройти. А вище він переходив у круту, видовжену терасу. Ще далі, скеля за скелею, здіймалося громаддя гір.
На терасу, де серед скель потоками води й вітрами видовбано нішу, й добралася кучка знесилених мореплавців.
Коли вже подолали крутосхил, зрозуміли, що не всі вціліли: не було капітана Хасімото й матроса Кіносіті — вони загинули разом із шхуною.
Отосівана, острів-пастка: з нього таки не вибратися. Схили круті, прямовисно спускаються аж до води; схололі потоки магми, урвища й вершини. Майже на всій площі Отосівана розкинувся велетенський, з розверзлим кратером вулкан.
Острів безлюдний. Лише на протилежній, західній, стороні тимчасова зимівля, в яку рідко навідуються морські мисливці й рибалки.
Суворий суходіл і став останньою гаванню для чужинської шхуни та її екіпажу.
З плавника, знайденого на узбережжі, в ніші обладнали житло. Їли водорослини та молюски. Так і жили, сподіваючись, що, як тільки завесніє, сюди хтось навідається й подасть допомогу.
Але зима виявилася нескіченно довгою, затяжною. Лише в кінці квітня настало потепління.
Новітні робінзони втратили людську подобу: вони майже не розмовляли, взаємна ненависть і докори точили душу. Їжа, певніше, обмаль її, була причиною постійних чвар і сутичок… Сушили морську капусту, в ковбанях на мілководді ловили рачків. Але й цього не вистачало.
Одного разу боцман завівся з мотористом Міямою: останній буцімто вкрав у нього кілька в'ялених молюсків. Підстерігши, коли моторист утратив пильність й сам-один залишився на узбережжі, Кавагуті базальтовим уламком розкраяв йому череп.
Так поквитався з Міямою за давню образу… І додалося сил.
Невдовзі від завороту кишок помер молодий Санкіті. Тепер їх лишилося троє — голодних, озвірілих шукачів легкої наживи: господар неіснуючої більше шхуни, Мукудорі, боцман Кавагуті й матрос-паливода, в серці якого зберігся самурайський запал, — Мікімура.
Троє на голому острові.
Серед ночі вітер несподівано повернувся. Раніше він дув із півночі, огортаючи острів липким, холодним повітрям. Сніговий саван, під яким пагорбилося громаддя гір, за довгу зиму закрижанів. Сніг, поточений принесеним із океану теплом, якось помітно осів. По узвишшю де-не-де випнулися руді маслаки скель. У ніші було тихо. Мукудорі з розплющеними очима лежав горілиць. Тьмяне світло, пробившись крізь щілини бамбукового даху, змішалося з темрявою. В каламутному присмерку хитнулися тіні. Вони то випростовувалися, то нижчали, ніби їх зводила судома. З глухого закутка хтось тихо прошепотів: — Зараз або ніколи… — Так, він — ледве живий, — почулося у відповідь. Мукудорі лежав нерухомо. В пригаслій свідомості безладно роїлися спогади — мінливе видиво уявного й недавно пережитого. Він знесилено простяг руку, сподіваючись знайти й посмоктати круглобокий камінець, що трохи вгамовував почуття голоду. Як раптом до слуху долинуло: — Ми до вас, Мукудорі! Тіні схилених над ним співучасників плавання на «Сінтоку-мару» (чи, може, привиди?) здригнулися. — Збирайтеся, Мукудорі-сан. І нехай дарує нам Сумійосі. Останнє, що він побачив: вилицювате, озвіріле обличчя свого боцмана — Кавагуті. Свідомість, спалахнувши ще раз, висвітлила — мовби вихопила з мороку — його плутане і, мабуть, таки нікчемне життя — все те, що так чи інакше було пов'язане з цим суворим архіпелагом.
Свою книжку про «Сінтоку-мару» та її екіпаж я закінчив майже що тим, чим починається повість відомої японської письменниці Яеко Ногамі «Шхуна «Кайдзін-мару», яка була видрукувана і в нашій країні. Дійові особи твору Я. Ногамі — прості японські моряки-транспортники, жертви океанської стихії, які, потрапивши в скруту, вдалися до найстрашнішого — канібалізму. Обирати персонажами книжки тих чи інших людей — воля автора… Особисто я не прихильник вимислу, коли трапляється такий матеріал, як той, з яким я зіткнувся, мандруючи по далеких Курилах. Втім, імена людей та назву шхуни довелося змінити. Хто з вас побуває на далекосхідній околиці нашої Вітчизни, може побачити, як біля одного з Курильських островів ще й понині лежать рештки японської шхуни-порушниці, на борту якої в радянські води під виглядом рибалок була послана зграя шпигунів, завербованих розвідками США і Японії. Один із них, людина в подобі звіра, вижив. Його видворили з Радянського Союзу. Під час відвідин Японії, коли наше судно зайшло в Йокогаму, я дізнався — про це писалося в тамтешніх газетах, — що «рибалка» з розбитої шхуни, який вижив завдяки крайності — звірству, заподіяв собі смерть. До родичів учасників плавання на горезвісній шхуні просочилася правда, як дехто «загинув». Тоді-то людожер і наклав на себе руки. Але це тема іншої книжки, і її вже написали самі японці.
1987 р.
Серед ночі вітер несподівано повернувся. Раніше він дув із півночі, огортаючи острів липким, холодним повітрям. Сніговий саван, під яким пагорбилося громаддя гір, за довгу зиму закрижанів. Сніг, поточений принесеним із океану теплом, якось помітно осів. По узвишшю де-не-де випнулися руді маслаки скель. У ніші було тихо. Мукудорі з розплющеними очима лежав горілиць. Тьмяне світло, пробившись крізь щілини бамбукового даху, змішалося з темрявою. В каламутному присмерку хитнулися тіні. Вони то випростовувалися, то нижчали, ніби їх зводила судома. З глухого закутка хтось тихо прошепотів: — Зараз або ніколи… — Так, він — ледве живий, — почулося у відповідь. Мукудорі лежав нерухомо. В пригаслій свідомості безладно роїлися спогади — мінливе видиво уявного й недавно пережитого. Він знесилено простяг руку, сподіваючись знайти й посмоктати круглобокий камінець, що трохи вгамовував почуття голоду. Як раптом до слуху долинуло: — Ми до вас, Мукудорі! Тіні схилених над ним співучасників плавання на «Сінтоку-мару» (чи, може, привиди?) здригнулися. — Збирайтеся, Мукудорі-сан. І нехай дарує нам Сумійосі. Останнє, що він побачив: вилицювате, озвіріле обличчя свого боцмана — Кавагуті. Свідомість, спалахнувши ще раз, висвітлила — мовби вихопила з мороку — його плутане і, мабуть, таки нікчемне життя — все те, що так чи інакше було пов'язане з цим суворим архіпелагом.
ЕПІЛОГ
Свою книжку про «Сінтоку-мару» та її екіпаж я закінчив майже що тим, чим починається повість відомої японської письменниці Яеко Ногамі «Шхуна «Кайдзін-мару», яка була видрукувана і в нашій країні. Дійові особи твору Я. Ногамі — прості японські моряки-транспортники, жертви океанської стихії, які, потрапивши в скруту, вдалися до найстрашнішого — канібалізму. Обирати персонажами книжки тих чи інших людей — воля автора… Особисто я не прихильник вимислу, коли трапляється такий матеріал, як той, з яким я зіткнувся, мандруючи по далеких Курилах. Втім, імена людей та назву шхуни довелося змінити. Хто з вас побуває на далекосхідній околиці нашої Вітчизни, може побачити, як біля одного з Курильських островів ще й понині лежать рештки японської шхуни-порушниці, на борту якої в радянські води під виглядом рибалок була послана зграя шпигунів, завербованих розвідками США і Японії. Один із них, людина в подобі звіра, вижив. Його видворили з Радянського Союзу. Під час відвідин Японії, коли наше судно зайшло в Йокогаму, я дізнався — про це писалося в тамтешніх газетах, — що «рибалка» з розбитої шхуни, який вижив завдяки крайності — звірству, заподіяв собі смерть. До родичів учасників плавання на горезвісній шхуні просочилася правда, як дехто «загинув». Тоді-то людожер і наклав на себе руки. Але це тема іншої книжки, і її вже написали самі японці.
1987 р.