двісті. Тах тоді вийшов переможцем — його супротивник дременув з поля бою після того, коли Тах почав ударяти його передніми копитами (для коней це взагалі незвично). Цю перемогу, звісно, не можна вважати остаточною, у нього попереду ще сила-силенна таких сутичок, можливо, навіть жорстокіших..

Тітонька Сероглі каже, що вже втомилася писати, і я продовжу листа після того, як вона послухає по радіо нашу монгольську співачку Нороб Барзад. Ця сліпачка в нас дуже популярна. Чи доводилося тобі її слухати, як мені Тома Джонса або бітлзів?

Так от, по-моєму, Тах не тільки знав, що я стежу за їхнім табуном, але з часом почав ставитись до моєї та-ємної присутності досить дружелюбно, і через це я його так полюбив. З усіх диких коней Тах був найкмітливіший, адже він єдиний помітив мене і дедалі частіше позирав у мій бік, вишкіряв зуби й посилав вітання — «шепіт трави», Чи, може, це було застереження не підходити ближче? Не знаю.

До наступного листа.

Твій новий друг Бар’ют Мінга

2

Дорога Кітті Джемісон!

Я розповім тобі далі про те, як ловили Таха. Він, мабуть, зараз уже з вами. І, напевно, тужить за своїм диким, привільним життям у горах і журиться, що його завезли так далеко від рідного краю.

Спинився я на тому, що мені вже було пора повертатися до школи. І ти, звичайно, уявляєш, як часто в розлуці я думав про Таха і як непокоїла мене доля дикого табуна. Адже ніхто, крім мене, не знав про його існування, і я був певен, що це найбільша в світі таємниця. Вчителька картала мене, що я став дуже неуважний, мовляв, витаю десь у хмарах, і це було справді так. Мені страшенно кортіло назад у гори! Скінчилося тим, що я не вивчив уроку з історії Індії, і мені довелося вибачитись перед учителькою за свою недбайливість, а тітонька сказала, що вчительці прикро, коли не цікавляться предметом, який вона викладає. І взагалі, хіба ж я виросту культурною людиною, якщо не знатиму історії?

Та ось, нарешті настало літо, що його чекав я, здавалося, цілу вічність. Коли я повернувся додому вертольотом разом із нашими агрономами, батько заборонив мені заганяти табун далеко в гори. Коні, мовляв, можуть відбігти і заблукати, а то ще ненароком потраплять у пастки, яких безліч на схилах у густій траві.

— Гаразд, батьку, — відповів я. — А можна мені поїхати туди на Беті пошукати білохвостих орлів?

— Можна, але тільки тоді, коли табун буде в безпеці, на видноті.

І от я став випасати наших коней поблизу гір і частенько, лишивши їх у степу, поспішав на Беті до знайомого міжгір’я, забираючись щоразу далі й далі. Аж ось я знову натрапив на дикий табун.

Дикі коні лежали в траві на схилі, серед них я відразу ж розпізнав Таха. Запальний і невгамовний, як завжди, він стріпував гривою й махав хвостом. І так само по-чудернацькому задирав голову й принюхувався до вітру, точнісінько ніби породистий мисливський пес.

Цілий місяць я щодня бачив, як Тах силкується привернути до себе увагу деяких коней і як старші з них, навіть лошиці, нападали на нього. Та все ж дедалі частіше Тах виходив переможцем. В середині літа він уже цілком упевнився в своїх силах і водив за собою трьох чи чотирьох лошиць, хоча був ще замолодий, щоб стати їхнім чоловіком.

Саме того дня, коли я втрапив у халепу (завдяки чому таємницю диких коней було розкрито), старий ватажок табуна захотів раз і назавжди приборкати Таха. Я бачив, як обидва вони спокійно паслися поряд, коли це до них підійшла молоденька лошичка і ну метляти перед ними хвостом. Нараз старий ватажок оскаженів, накинувся на неї і гризнув за бік! Тоді мерщій до Таха і, не давши тому отямитись, впився в нього зубами, а тоді зненацька могутнім ударом збив коня з ніг!

Це було смертельно небезпечно для Таха.

— Уставай! —гукнув я йому. Ховався я коло маленької печери, а Бет стояв позаду мене й жував траву, яку я для нього нарвав.

Тах намагався підвестись, але старий жеребець кусав його і щоразу, коли він силкувався встати, збивав його копитами додолу. Я чув, як Тах заіржав від болю.

— Уставай же мерщій, він уб’є тебе! — благав я.

Старий ватажок стояв над Тахом і щосили бив його

передніми ногами, а Тах марно намагався вкусити його.

Страшно було дивитися на це. Оскаженілий жеребець ніяк не давав йому встати, і я розумів, що Тах у безвиході. Якщо ти знаєшся на конях, Кітті, то можеш уявити собі, як важко жеребцеві підвестись, коли він лежить на боці. Спершу йому треба стати на коліна, але навіть якщо це вдається, його дуже легко повалити знову, і старий ватажок просто вичікував, а тоді кусав Таха й збивав його з колін додолу.

Становище було загрозливе, і я знав, що повинен втрутитись, інакше Тахові смерть. Я зірвався на рівні ноги й помчав крутогором униз, щодуху горлаючи: «У-у-у! У-у-у! У-у-у!».

А вони — ніякісінької уваги, хоча решта коней відра-зу ж поскакала геть.

Але ось Тах помітив мене, вишкірив зуби й тоненько, застережливо заіржав, усе ще лежачи на землі, А старий ватажок і досі не бачив і не чув мене. Я здогадався, що він уже почав сліпнути й глухнути, і попри всю свою силу, хитрість та злість, не може більше верховодити в табуні. Якщо вже він нездатен помітити небезпеку, табунові доведеться шукати нового, меткішого вожака, Саме через це Тах і прагнув перебрати цю роль на себе.

Нарешті старий вожак помітив мене, а я біг усе швидше й розмахував руками. Тепер я розумію, що повівся безглуздо, адже обидва вони могли напасти на мене. Але тоді я думав тільки про Таха. Йому таки пощастило зіп’ястися на ноги: старий жеребець повернувся у мій бік.

Хтозна, що було б далі, та в цю мить я з розгону беркицьнувся у глибоку яму, непомітну в густій солонкуватій траві. Звичайно я дуже остерігався таких пасток і нізащо не попав би в неї, якби до нестями не переживав за Таха! Від сильного удару об землю я знепритомнів. Коли ж отямився, то наді мною вже стояла зоряна темна монгольська ніч, а я лежав горілиць і дослухався нічних звуків: звідусіль долинало тихе шарудіння, хрускіт, таємничий дивний шелест, ледь чутний писк, рипіння тощо. А навколо мене — тільки прямовисні стіни глибокої ями.

Голова в мене розколювалась, спина затерпла, і в усьому тілі я відчував таку слабість, що годі було поворухнутись. Очевидно, я пролежав без тями досить довго. І тут мені пригадався вірш англійського поета Р. Шилінга, який ми вчили в школі: «Не занепасти б тільки духом, коли довкіл усі в нестямі...»

Я намагався не занепасти духом, хоча поряд ніхто не перебував у нестямі. Цікаво, де зараз мій Бет? Я сподівався, що коли він добереться додому, мене почнуть