ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Филип Котлер - Маркетинг от А до Я: 80 концепций, которые должен знать каждый менеджер - читать в ЛитвекБестселлер - Алекс Михаэлидес - Безмолвный пациент - читать в ЛитвекБестселлер - Влада Ольховская - Платонова пещера - читать в ЛитвекБестселлер - Марина Суржевская - Драконье серебро - читать в ЛитвекБестселлер - Робин Норвуд - Женщины, которые любят слишком сильно. Если для вас «любить» означает «страдать», эта книга изменит вашу жизнь - читать в ЛитвекБестселлер - Алена Федотовская - Хранительница времени. Выбор - читать в ЛитвекБестселлер - Лариса Михайловна Суркова - Главная книга о воспитании. Как здорово быть с детьми - читать в ЛитвекБестселлер - Александр Фридман - Как наказывать подчиненных: за что, для чего, каким образом. Профессиональная технология для регулярного менеджмента - читать в Литвек
Литвек - электронная библиотека >> Олекса Палійчук >> Научная Фантастика >> На поклик привида >> страница 34
жартували: “Ми тепер будемо тебе називати ще й королевою муз, тобі так личитиме ця нова корона”… Не інакше, як він сам - насмішкуватий Маслюк - і придумав ідею. Авжеж, на ідеї він майстер. За те, певне, і любить його чоловік. Та ще за шляхетну гордість. Каже, Маслюк не запобігає, не ловить мого погляду, має свою думку і чесно її захищає. Про такого старшого міністра я міг тільки мріяти… І знову думками - до майбутньої Академії, уже в її стінах… Ні-ні, назад!.. Без батька вона туди нізащо не ступить. Бо у цій справі ніхто їй так не допоможе, як він, - досвідчений знавець та опікун мистецтва… І тут Негараздині думки перериваються: вона чує стукіт багатьох кінських копит. Виглядає у вікно… Людоньки! Та це ж повернувся з дороги її чоловік! Їздив у те далеке Лихопілля, де колись набрався стільки горя… Бачте, знову стали потрібні ті печери і шахти. Скільки, каже, там скарбів! Скільки заховано знань! Вистачить на віки. Ми носитимемо їх по краплині, як бджоли мед. І Негаразда сповнюється ще так мало знайомим їй почуттям гордості: то подвиг дітей Аполлона, її великих предків…

Він увійшов легко і весело, схудлий і засмаглий, наче степовий мисливець. Ні слова не кажучи, обійняв її гарячими руками, припав до грудей.

- Довго не було моєї бджілки - далеко літала, - перебираючи йому волосся, майже по-материнському протягла Негаразда і поцілувала в голову. - А я тут сама гуляла - від женчиків дари приймала…

- Молодець!.. Мені вже сказали. І дуже злякалася?

- Трішки було… Але, здається, час до столу!

- Я сьогодні вечерятиму зі своїми супутниками.

- То я перекажу кухареві.

- Він уже знає… Давай ліпше посидимо.

- Давай. І ти будеш розповідати - про лихопільські печери, про тамтешніх дивних мешканців… Ну, чого раптом спохмурнів? Що трапилося?

- З нами нічого. То я згадав, що трапилося з сім’єю Кривого Носа - одного з тих, місцевих, мутантів.

- Що ж саме?

- Торішній землетрус вивернув якийсь довоєнний схрон, де були також боєприпаси. Старший син Кривого Носа підібрав деякі предмети - приніс додому. Одного з них він несподівано ввімкнув, і - сім’я побачила дивовижне для себе життя колишніх людей. А от другий мав інше призначення: вибухнув і знищив усіх довкола - дружину та обох синів. Кривий Ніс мало не збожеволів, довго блукав по лісу, навіть приходив до мого дому й шукав мене, але я тоді вже був тут… Отак відразу не стало цілої сім’ї!

Негаразда опустила голову: знову злочин дітей Аполлона! Подумати лишень: через стільки віків, уже мертві, а ще вбивають!.. І знову вина лягає на неї, бо вона їхній прямий нащадок, бо має геть усі їхні риси та ознаки, вартості і вади. А що ж: раз маєш право пишатися ними, то й відповідаєш за них!.. О господи! Як довго ще буде йти луна від тієї проклятої війни?

І Негаразда розплакалась.

- Ну, заспокойся, - пригорнув її Геліодор, подумки лаючи себе на всі заставки: “Навіщо їй це вибовкав?! Бідолаха й так усе життя гнітилася своїм становищем - затаврована, відкинута суспільством… Але зараз каятись уже пізно, лишається одне: хоч якоюсь мірою послабити це навісне враження”. - І він, ласкаво гладячи їй руку, заговорив знову: - Годі, Негараздо, будь мудра! Сам Кривий Ніс он як мужньо переніс цей удар. І сьогодні навіть допомагає своїм землякам - старшує в них, хоч там це поняття зовсім інше, ніж у нас.

Негаразда зацікавлено звела голову, і Геліодор вирішив розвинути цей успіх. Тепер він розкаже їй про тубільців у дещо іншому ключі. Знав: дружина любить такі оповіді.

- Тамтешні люди не знають, що таке центральна влада. Її відсутність компенсується суворою сімейною дисципліною, тобто інстинкт вожака далі сім’ї не поширюється. Не знаю, чим це пояснити: може, низьким рівнем розвитку, може, наслідками сильної мутації або спільним впливом обох чинників, проте тільки в найкращому випадку можна припустити, що вони сьогодні стоять на порозі якоїсь примітивної суспільної організації. Тим-то слово “старший” важить для них так мало, що викликає тільки безпечну посмішку… Мені навіть важко визначити обов’язки їхнього старшого, та, без сумніву, вони дуже скромні, раз тубільці можуть обходитися без нього роками ба й десятиріччями.

- А коли ж вони його обирають?

- Тоді, як хтось погодиться… У тім-то й справа, що старшим ніхто не хоче бути.

- Не хоче?

- Не хоче. Бо, крім клопоту, це нічого там не дає. От і Кривий Ніс погодився не з добра. Йому приятель Довгий Сук та ще власне чуття підказали: треба рятуватись якимось заняттям, саме клопотом. Спочатку він і тікав од землячків мало не щомісяця - у своє нове гніздо, і кожного разу за ним дружно приходили. Слізно умовляли, бувало, стягували з дерева, а якось навіть зв’язали та понесли. І уяви собі: його ж охоронець допоміг в’язати.

- Охоронець? Та як же він посмів?! Як міг таке вчинити?

- А от учинив… Бо настільки прив’язався до Кривого Носа, що когось іншого в ролі старшого бачити не хотів. До того ж, - Геліодор усміхнувся, - він виконував волю народу.

- Мабуть, у них дуже важко бути старшим.

- Авжеж. Попередньому якийсь неповноцінний “громадянин” перегриз горло. Але то, правда, виняток.

- Бідний Кривий Ніс!

- Я йому подарував пояса з металевою пряжкою. Бачила б, як він зрадів! У подяку приніс нам торбу горіхів. До речі, цю торбу я взяв із собою - дуже майстерно сплетена. А Довгий Сук як почув, що я її хвалю, тут же побіг додому і приніс сітку, в якій він викрадав свою наречену… Як розпакують наші речі - все те побачиш.

- Як - там наречену викрадають? Проти її волі?

- Е, ні. Якщо вона не схоче - ніхто не викраде. Це в них такий звичай.

- А що ти подарував Довгому Сукові?

- Він приглядався до мого ножа, от я і подарував… Усіх їх дуже дивували наші коні, вози, інструменти. Приходили цілими сім’ями, годинами вистоювали неподалік, декотрі навіть пробували допомагати. Навідувались і печерні люди, які мало чим відрізняються від лісових: тільки й того, що трохи більше ходять на задніх кінцівках. Вони так само обережно куштували хліб, рибу… а потім уже виявляли шалену радість, коли отримували цукор. Спостерігаючи за ними, я не раз дивувався й сам: як горопахам щастить виживати в цих умовах?! Адже довкола така бідна природа! …То ніким і ніде не врахований подвиг, - а далі Геліодор уже говорив до себе, не говорив - подумки сумував: “І, може, всі ті зусилля марні. Може, завтра ви, лісові та печерні люди, назавжди загубитесь у космічному феєрверку життя, щезнете як прикре непорозуміння, як