На перевалі його зустріли троє чоловіків, і один з них, як видно, старший за чином, запросив до намету.
- Я Мигаль - начальник столичної поліції, - відрекомендувався він і поштиво додав: - Та ви, будь ласка, не хвилюйтесь: вам ніщо не загрожує. Я прибув сюди для того, аби повідомити про цілком природну смерть вашого брата, і, зрозуміло, маю честь висловити своє глибоке співчуття.
Геліодор мовчазно кивнув і залишився стояти з похиленою головою.
Подивившись, яке враження справили його слова, Мигаль іще співчутливіше протяг:
- Крутуватий був чоловік, не зумів розібратися у ваших поглядах, еге ж?
І тут Геліодор усім єством відчув, як у намет зазирнула його власна смерть. Ось воно, фатальне запитання, і від того, що він зараз відповість, залежатиме, візьмуть його з собою чи кинуть тут у першу-ліпшу прірву. “Але яким вони хочуть мене бачити? - тужно подумав принц, намагаючись не виказати свого страху. - Я ж зовсім нічого не знаю про обставини братової смерті… Та навіть за умови, що його усунули, я ніколи не буду їм потрібний зі своїми попередніми переконаннями”.
- Для кожного з нас смерть близької людини є великим горем, - нарешті відповів Геліодор і скорботно стулив тонкі вуста.
- Авжеж, авжеж, - поспішив погодитися Мигаль.
- Усі ми грішні, всі помиляємось. І за десять років, проведених тут, я це зрозумів особливо чітко. Усвідомив, хто я такий і чиї інтереси повинен захищати в першу чергу.
В очах Мигаля зблиснула перша радість, і він лагідно сказав:
- Так, не помиляється лиш той, хто ні до чого не прагне. Зате після серйозних помилок від сильного характеру можна чекати і серйозних успіхів. Мені здається, ви зумієте це довести на досить реальних справах.
“Ми тебе гарненько провчили, і тепер ти мусиш бути набагато слухняніший, тобто служитимеш нам особливо ретельно, - подумки розкладав по полицях ті слова принц. - Узагалі-то, сам ти нам не дуже потрібен, але ми мусимо мати твоє ім’я - непорушний символ єдиновладдя, символ традиційного порядку і спокою. Тож, якби ти опинився у прірві, нам довелося б шукати короля з-поміж твоїх родичів - спадкоємців другої черги. Але ти нам цінніший і передусім тому, що вже нами битий, що добре звідав нашу силу і, повернувшись у розкішне життя після десятилітніх злигод, більше ніколи не поставиш його під загрозу втрати”. - Так зрозумів начальника поліції принц Геліодор і якомога розсудливіше проказав:
- Авжеж, сповна виправляють гріхи молодості лише невсипущими стараннями в зрілому віці. І те, що не під силу одному, долають у спілці з вірними друзями, доблесними соратниками.
Мигаль задоволено потер долоні, на його пещеному обличчі тепер уже без будь-яких застережень почала проступати послужлива люб’язність вірнопідданого. Погляд його несамохіть упав на принцову руку: який жаль, що не випаде щастя поцілувати її першим! Незабаром вона щедро даруватиме королівські милості. Але, будемо сподіватися, її власник не забуде, хто перший повів його дорогою до престолу.
Після чотирьох днів стомливого шляху пустелею караван дістався, нарешті, до пограничного форту Оконська. Спинялися тільки для того, аби переночувати. Наступного ранку велика, запряжена четвериком, карета покинула форт і взяла напрямок до столиці. Високу особу супроводжував кінний загін у складі майже половини гарнізону.
Липневе сонце тільки-но запалахкотіло над обрієм. У його ще милосердних променях земля дихала рівно і бадьоро, світ розкривався приязним, урочисто свіжим, обнадійливим. І той світ владно перебив, сплутав Геліодорові всі потаємні думки - повернув його до себе обличчям і серцем. Немов сказав: “Ось тут сонце і земля - одвічні й довічні твої батьки. Поспіши вклонитись! …Ти зовсім даремне нарікав на мене: я не покидав тебе ні на хвилину!..” І раптом Геліодорові страшенно захотілося поговорити. Запально і довго, про все-усе на світі. Боже! Скільки часу він мовчав!.. Та лише скинув головою, неначе прокинувся від сну: з ким же говорити?! Мушу все витерпіти і найперше цю дорогу. Досі йому щастило зберігати на обличчі маску незворушності, ба зрідка навіть обдаровував своїх запопадливих оточенців прихильною, вже мало не монаршою, усмішкою, та, коли навпроти майже несподівано зазеленіли знайомі пейзажі, серце його стиснулося: Батьківщина!.. У пам’яті самі по собі забриніли такі прості та багатозначні слова старовинного гімну… Але ось їх сполохує і проганяє послужливий голос Мигаля:
- Вітаю вас, ваша високородносте: ми вже на землі лапачів!.. Незабаром і Пиловаха.
- О, дякую! - Геліодор знав: Пиловаха - перша залізнична станція на їхньому шляху, а вже звідти паровик без жодної зупинки домчить їх до столиці. Там - останній і найскладніший іспит… Але уподовж дороги іще пропливали облямовані кущами та гайками жовті лисини пагорбів, тяглися порізані крутими ярами долини… Все то були землі лапачів - племені, зобов’язаного своєю назвою лиш одній спадковій відмінності - шести пальцям на руці або нозі… І раптом у голові Геліодора закублилась гнітюча думка: гаразд, пройде він ті фільтри, сподобається аристократам, а що далі? Кого матиме поруч?.. Хіба до такого фіналу йшов ці довгі роки?.. Ні-ні, жодної думки про те ефемерне “далі”. Всі, що лишилися, сили, всю згорьовану волю тільки на один - завтрашній - рубіж!
Такі години, дні називають зоряними. Вони творять одні і ламають інші долі, повертають кормила держав іноді на сто вісімдесят градусів. Їх любить історія. Але зараз Геліодор був далекий від цих помислів: з величавою покірністю ступав до жертовного вівтаря, де на чорному базальтовому п’єдесталі стояв золотий бог Всевид. Тут сам Верховний пастир - якраз навпроти грізних богових очей - поклав йому на плече руку і досить рішуче поставив на коліна, в другій руці він тримав довгого ножа. Серед глибокої тиші неголосно і повільно зазвучала клятва нового короля. Коли ж вона скінчилася, до вівтаря хутко підвели молодого осла. Верховний спритно змахнув ножем, і - з горла тварини зацебеніла кров. Геліодор тут же взяв із послужливих рук білу хустину,