засіявся багатьма, схожими на звірині і пташині сліди, знаками. І десь за ними звучала приємна - як видно, жіноча - грудна мова.

Нарешті Кривий Ніс наважився встати. Дещо зніяковіло оглянув свою сім’ю і коротко оголосив:

- Покличу сусіда: хай теж подивиться.

У лісі було ще світло, і Кривий Ніс упевнено ступав стежкою, на ходу відкидаючи з неї велике опале гілля. Ішов і подумки себе лаяв: забув наказати синам, щоб не чіпали ту дивовижну знахідку, а то ще, чого доброго, зіпсують. Хай би вже длубалися в тих, менших… хоч, певне, й вони для чогось годяться. Зрештою, діти зостались не самі: його дружина здогадається стримати їхню цікавість.

Довгий Сук сидів удома. Він був дуже заклопотаний: нагледів собі нову наречену і тепер готувався її “умикнути”. Для цього терпляче плів із сухої волокнистої трави чималу сітку. Але встояти перед словами збудженого сусіда, певна річ, не міг.

До куреня Кривого Носа шлях недовгий - якраз вилускаєш жменю горіхів. Але не встигли сусіди пройти і його половини, як обидва здригнулися від страшного гуркоту. Тієї ж миті в небо шугнула ціла гора вогню і диму.

- Це там, де моя сім’я! - тривожно гукнув Кривий Ніс і щодуху помчав до свого дому.

Але його дому, його рідного дерева, вже не було. Тепер на галяві зяяла глибока яма, над якою стирчав тільки обвуглений уламок стовбура. Дико зойкнувши, Кривий Ніс заметався довкруж, не в силі збагнути, що сталося, і не знаючи, що робити. Слідом за ним так само безпорадно бігав-метушився Довгий Сук. Нарешті Кривий Ніс щось вирішив: скочив у яму і почав несамовито розгрібати її дно і стіни… Але це нічого не дало. З покривавленими пальцями він вибрався назовні і, знову забігавши, став голосно кликати всіх по імені - дружину, обох синів. Кликав і кликав, майже без пам’яті кружляючи довкола галяви і поступово віддаляючись у глибінь лісу…

Далеко за північ повернувся Довгий Сук додому. Втративши надію встигнути за приятелем, він відстав од нього і нині, вже у власному курені, тихо скавулів, причавлений тяжким почуттям вини. Як тільки настав ранок, Довгий Сук не витримав - навіть не поснідавши, спустився з дерева і пішов туди, на сусідову галяву… Але застав лише пустку. Він довго блукав довкола, так само кликав усіх на ім’я і, нікого не зустрівши, сумно подався назад.

Віднині Довгий Сук навідувався на галяву мало не щодня. Навіть коли йшов на полювання, бувало, навмисне давав гаку щоб заглянути, чи не з’явилися сусіди. Він вирішив відкласти одруження і перестав плести свою велику сітку.

Якось порану, коли стежина знову повернула до так добре знайомого місця, Довгий Сук іще здалеку побачив самотню постать. Серце його стиснулося: то був сусід, був друг. Мовчки підійшов до нього, всівся навпроти і, виждавши якийсь час, обережно заговорив:

- Тебе не було довго-довго. Стільки днів, скільки оцих пальців. Напевне, далеко ходив… Та чи здогадався ти зайти до Головатого? У нього навіть жива і мертва вода є. Самого Мітлуна лікував.

- Головатого я вже не застав. Він повернувся туди, звідки прийшов, - на той бік гір.

- Чому вернувся?

- Того ніхто не знає. Він тільки сказав: “Мені час додому”. І людям, що з ним були, далі перевалу йти не дозволив.

- Вони так і зосталися жити в кам’яному домі?

- Так. Головатий усе їм залишив. Ті люди мене лікували і пропонували оселитися в них назавжди. Але тут моя галява… - Кривий Ніс раптом звів голову і, спрямувавши погляд кудись мимо сусіда, тужливо сказав:

- А все те наробили вони… чоловічки з Голої гори, - і заплакав.

Знову помовчавши, Довгий Сук вирішив перейти до діла:

- Так, добре, що ти повернувся, добре, що не стратив розуму. Але далі блукати по лісу тобі не можна.

- Не можна.

- Тоді послухай, що я тобі скажу: йди ліпше до нас старшим. Це дуже цікаво, почесно. І не турбуйся: тепер ми все влаштуємо інакше. Я пішов би й сам… та ось треба женитися - почнеться клопіт.

- Гаразд, - несподівано швидко погодився Кривий Ніс і, не перестаючи схлипувати, додав: - Мені вже однаково: нехай хоч завтра перегризуть горло. - Він тут же покірно звівся на ноги, ще раз окинув поглядом опустілу галяву і - мовчки поплентався за сусідом.

УРОКИ БЛАГОЧЕСТЯ

Невеличкий караван поволі рухався нічною пустелею. Геліодор ритмічно погойдувався на спині двогорбого верблюда, намагаючись ні про що не думати. Він уже й не пам’ятає, з якого часу в нього вселився цей забобонний страх: ніколи не уявляти собі картин майбутнього. Здавалося, тільки почни він райдужно фантазувати з якоїсь більш-менш значущої нагоди, як неодмінно все вийде навпаки. Але зовсім позбутися думок не щастило, не брала його і дрімота. Геліодор вирішив згадувати й аналізувати тільки минуле. Його власна біографія налічувала не більше тридцяти п’яти літ і, певна річ, сьогодні виглядала б звичайним куцим відтинком на історичному тлі повоєнного суспільства, якби він не належав до династії Титусів, яка ось уже два століття неподільно править, мабуть, найбільшою на землі країною Благостенією. І та країна - з десятків губерній і племен числом у два мільйони чоловік - через кілька днів схилить голову перед молодшим сином Яхонта II, прямим і нині єдиним спадкоємцем королівського престолу… Ні-ні, не треба уявляти те завтра. Навіть тут, у дорозі, хтозна-що може трапитись, не кажучи вже про столицю, де на нього чекають насторожені погляди вельмож, у тому числі його власних родичів… Думати тільки про минуле!

Ох, те минуле!.. І в пам’яті престолонаступника постає погожий квітневий день, широка площа перед королівським палацом, а на ній усього кілька сотень сміливців, що хором вигукують: “Геть заборону нової віри!”, “Свободу нашому оборонцеві!”, “Хай живе принц Геліодор!..” О, які то були щемливі і солодкі хвилини! Тоді він воістину почувався оголеним нервом свого народу, його полум’яним провідником. Хоч добре знав: через годину всіх демонстрантів заарештують, а його самого повезуть у далеке Лихопілля - чужий край, що набагато більше, ніж їхній, потерпів від останньої війни і де нині живуть одні мавполюди. Він тільки не знав, що в той час уже востаннє зойкне для нього мати. Але перед цим його старший брат король Миловид І віддасть іще одне розпорядження, від якого здригнеться країна: скарати на горло всіх учителів Геліодора. Живими зостануться лиш ті, хто виховував обох високородних братів.

Десять років у полоні зубожілої природи, поміж мутантів, у стократ нещасніших, ніж він сам! Аби не здичавіти, він примусив себе