СТАНЮКОВИЧ Костянтин Михайлович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, публіцист, фейлетоніст. Псевдоніми – М. Костін, Скромний письменник, Відвертий письменник, Пімен. Класик російської морської прози.

З дворянської родини. Батько, Станюкович М., – адмірал російського флоту.

Народився 18 (30) березня 1843 р. в м. Севастополі Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).

Помер 7 (20) травня 1903 р. в м. Неаполі (Італія). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив Петербурзький морський кадетський корпус (1857-1860).

Був сільським вчителем в Муромському повіті Володимирській губернії (1865-1866), чиновником управління Курсько-Харківсько-Азовської залізниці (1869-1871), Петербурзького товариства взаємного поземельного кредитування (1871-1874), керуючим Волго-Донським пароплавством (1874-1876), членом редколегії, видавцем журналу «Діло» (1881-1884).

Лауреат Пушкінській премії (1901).

Кавалер золотої медалі ім. Погосського (1896).

Друкувався в газетах і журналах «Лелітка», «Будильник», «Епос», «Жіночий вісник», «Гласність», «Новини», «Чутки», «Порядок», «Діло», «Північна квітка», «Російське життя», «Вісник Європи», «Північний вісник», «Російська думка», «Юний читач», «Син Вітчизни», «Російське багатство».

Як літератор дебютував в журналі «Північна квітка» добіркою віршів (1859).

Потім настала черга комедії «На те й щука в морі, щоб карась не дрімав» (1871), нотаток «З навколосвітньої подорожі» (1860-1863), романів «Без результату» (1873), «Наші звичаї» (1879), «В каламутній воді» (1878-1879), «Два брати» (1880), «Вир» (1881), «Перші кроки», «Грізний адмірал» (обидва – 1891), «Похмурий штурман» (1893), «Неспокійний адмірал» (1894), «Відверті» (1893-1894), «Історія одного життя» (1895), «Навколо світу на «Шуліці» (1896), «Жерці» (1897), «Байдужі» (1899).

Перу нашого земляка також належить публіцистично-фейлетонні цикли «Картинки суспільного життя» (1877-1896) і «Листи знатного іноземця» (1878-1897).

З владою порозуміння не знаходив: за зв’язок з революційними народниками-емігрантами був заарештований (1884) і після річного ув’язнення на роки засланий до Сибіру (1885-1888).

За мотивами творів С. знято художні фільми «В далекому плаванні», «Максимка», «Пасажирка».

Що стосується особистого життя, то, розсварившись з батьком через те, що морську службу міняє на письменницьку, так з ним більше і не побачився; його п’єсу «На те й щука в морі, щоб карась не дрімав» на прохання багатіїв-залізничників була заборонена; втратив 16-річного сина Костянтина (1898).

У м. Києві на честь С. названо вулицю (1955).

У м. Севастополь на будинку, в якому мешкав наш земляк, встановлено меморіальну дошку, а одна з бібліотек і вулиця носять його ім’я.

За часів СРСР прізвище С. прикрашало борт теплоходу.

Серед друзів та близьких знайомих С. – Г. Благосвєтлов, А. Попов, М. Міклухо-Маклай, М. Шелгунов, С. Нахімов, С. Степняк-Кравчинський, М. Бажин та ін.

***

РУКИ СВЕРБЛЯТЬ, з творчого кредо К. Станюковича

Писати хочеться, аж руки сверблять.

НЕВИМОВНА НІЖНІСТЬ, з оповідання К. Станюковича «Ялинка»

О сьомій годині майор повернувся до свого промерзлого закутня, трохи п’яний і радісно схвильований. На плечі у нього була невелика ялиночка з червоними паперовими обручами і розанцями, а у великій торбі, підшитій під пальто, лежало декілька згортків і півштофу горілки.

Побачивши майора з ялинкою, квартирна господиня роззявила рота – настільки це було несподіваний і нічому не відповідало.

...Він розпочав прикрашати ялинку. Робив це з найсерйознішим і найурочистішим виглядом, весь занурений в своє заняття. Господиня допомагала йому, перев’язуючи нитками різні смачні речі, які майор розвішував особисто, прагнучи надати ялинці розкішного і елегантного вигляду.

– От так майор! Скільки накупив! – здивовано вигукувала по часах господиня.

– ... Вже ялинка так ялинка! – весело помічав майор, не відриваючись від роботи.

Майор запалив свічки і обережно вніс ялинку до маленької своєї комірки. Слідом за ним квартирна господиня несла горілку, ковбасу, шматок шинки і булки і все це розставила на маленькому триногому столі – головних меблях майорського приміщення.

– Федю..., вставай, братику! – будив майор свого товариша.

Засліплений світлом, хлопчик встав і, протираючи очі, здивовано дивився на маленьку ялиночку, вбрану десятком яблук, яка сяяла вогнями, копійчаними пряниками, мармеладом, золотими горіхами і різними дешевими прикрасами. Хлопчикові здавалося, що він уві сні, і він стояв біля ялинки, мов зачарований, не сміючи до неї підійти.

Майор милувався і захопленням хлопчика, і творінням власних рук.

– Я обіцяв тобі ялинку, Федю... Ну ось вона і є! – промовив радісно майор, і в голосі його пролунала невимовна ніжність...

ПРИНЦИП – БЕЗПРИНЦИПНІСТЬ, з оповідання К. Станюковича «Відчайдушний»

– А чому, дозвольте вас запитати, я маю соромитися? Заради чиїх прекрасних очей?

– Але відомі принципи... правила...

– А якщо у мене немає ніяких?

– Як ніяких?

– Та так, жодних-с. Мій принцип: безпринципність.

– А боязнь громадської думки? Страх перед тим, що скажуть?

У відповідь на ці слова мій сусід за обідом на честь одного поважного ювіляра, котрий беззмінно і

покірливо просидів на одному і тому ж кріслі двадцять п’ять років, – молода людина того

солідного і тверезого вигляду, яким відрізняються нинішні молоді люди, вистрижений

по-модному, під гребінку, з борідкою а la Henri IV, у витонченому фракові, рум’яний від надлишку

здоров’я і випитого вина, – поглянув на мене, жмурячи свої сірі, злегка осоловілі, зухвалі

очі, немов на людину, яка щойно вибабралася з лікарні «Всіх скорботних» з одинадцятої версти.

– Ви з... з якої невідомої Аркадії приїхали? – глузливо сказав він.

Підлив до склянки кло-де-вужо, відпив неспішно кілька ковтків з серйозністю людини, котра розуміється на хорошому вині, і продовжував дещо докторальним тоном свого м’якого і ніжного баритону:

– Я, милостивий государю мій, боюся тільки свого патрона. Лише його боюся і нікого

більше! Ви знаєте Проходімцева? Ні? Он, навскоси сидить, поряд з худорлявим сивим