ДАШКЕВИЧ Микола Павлович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Фольклорист, літературознавець.

З родини священика.

Народився 4 (16) серпня 1852 року в с. Бежеві Житомирського повіту Волинської губернії

Російської імперії (нині – Черняхівський район Житомирської області України).

Помер 20 січня (2 лютого) 1908 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Закінчив Житомирську гімназію (1868), історико-філологічний факультет Київського університету

св. Володимира (1868-1873).

Працював доцентом кафедри історії всесвітньої літератури Київського університету (1877-1884),

екстраординарним професором кафедри історії західноєвропейської літератури (з 1884), читав

лекції на київських «Іконниківських жіночих курсах».

Член-кореспондент (1902), академік (1907) Російської академії наук.

Член Московського археологічного товариства, голова наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Друкувався в збірниках «Київські університетські вісті», «Праці 3-го археологічного з’їзду»,

Дебютував науковою працею «Княжіння Данила Романовича у відповідності до руських та

іноземних вісток» (1873), за яка отримала золоту медаль вузу.

Д. – автор робіт «Перемовини пап с Данилом Галицьким про унію Русі з католицтвом» (1884),

«Галицький князь Данило» (1886), «З приводу грамоти віце-магістра Тевтонського ордену

Бурхарда де Горнгаузен Данилу Галицькому й Самовіту Мазовецькому на третину Ятвязької

землі» (1888), піонерного дослідження «Болоховська земля та її значення в Руській історії» (1875),

праць ‘‘З історії середньовічного романтизму. Сказання про св. Грааля» (1876), ‘‘Поступовий

розвиток науки, історії літератури й сучасні її завдання (1877), ‘‘Литовсько-Руська держава (1882-

1883), ‘‘Билини про Альошу Поповича й про те, як не залишилося на Русі богатирів (1883),

непересічної статті «Слов’яно-руський Троян і римський імператор Траян: досвід перегляду цього

питання та перевірки відповідей на нього» (1908). Написав також ґрунтовне дослідження

«Лицарство на Русі – в житті й поезії».

В роботі «До питання про походження російських билин» (1883) Д. спростував московську-

петербурзьку гіпотезу про заселення середньої Наддніпрянщини великоросами до середини ХІІІ

ст. Активно обстоював право на існування української мови і літератури.

Всебічно проаналізував творчість І. Котляревського, М. Гоголя, вивчав зв’язок українського

фольклору з південнослов’янським. Займався дружинною поезією Київської Русі.

Проте головним доробком вважається «Відгук» на лицемірні «Нариси історії української

літератури XIX ст.» академіка М. Петрова (1888).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – І. Франко, М. Грушевський, В. Антонович, Т.

Флоринський, М. Бокардов, М. Сперанський, І. Шаровольський, Ф. Г. Де-ла-Барт та ін.

***

ТАЛАНОВИТЕ ПЛЕМ’Я,

з літературознавчого кредо М. Дашкевича

Українська література створена оригінальним генієм південно-руського плем’я.

ВИСОКА МОРАЛЬНІСТЬ, з автореферату дисертації А. Чуткого «М. П. Дашкевич: особистість,

наукова та педагогічна спадщина вченого»

В ряді принципових питань Дашкевич змушений був займати подвійну позицію: приховував

власні погляди, натомість виявляв на загал позицію тотожну офіційному курсу держави.

Безперечно, що подібні поступки і «роздвоєність позиції» на особистості Дашкевича позначились

не лише в плані загострення внутрішніх переживань, а й у подальшому намаганні замкнутись у

собі, відгородитись від світу.

Для М. П. Дашкевича були також властиві критичне ставлення до себе (в силу чого він довго не

наважувався публікувати власні праці, вважаючи їх недостатньо зрілими), висока моральність. Ці

риси характеру сприяли оформленню загостреного почуття професійного обов’язку.

...У своїх історичних дослідженнях М. П. Дашкевич йшов у ногу з часом, акцентуючи свою увагу

на найпроблематичніших аспектах давньоруської історії. Саме це спричинило до того, що його

історичні праці не втратили своєї наукової актуальності й по сьогодні.

...Дашкевич був також одним з тих, хто виступав за активне залучення іншомовних писемних

джерел у дослідження, пов’язані з вивченням вітчизняної історії і особисто відшуковував та

публікував джерела з окресленої тематики. Все це зайвий раз підкреслює важливість

досліджуваної теми власне для історії України в широкому хронологічному аспекті.

...Отже, Дашкевич був багатогранним вченим, що відзначався різноманітністю наукових інтересів,

але внаслідок відносно ранньої смерті він не встиг реалізувати чимало своїх наукових планів і вже

розпочатих розробок. На користь цього свідчать виявлені нами чернетки з його архіву, а також

спогади сучасників Миколи Павловича. Тим не менше, його оприлюднена наукова спадщина стала

вагомим надбанням української історичної науки та літературознавства. Вона певною мірою

зберігає своє наукове значення до сьогодні, що засвідчує доцільність її вивчення, систематизації й

навіть перевидання. Подібний стан справ із науковою спадщиною Дашкевича ще раз засвідчує,

що тема її дослідження належить саме до сфери історії України.

НАШЕ ПИСЬМЕНСТВО РАБОМ РОСІЙСЬКОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО, з книги С. Єфремова

«Дорогою синтезу»

Року 1880-го вийшли в Києві «Нариси з історії української літератури XVIII століття» проф.

духовної академії Мик. Ів. Петрова (1840-1921), в новій переробці надруковані в «Працях

Київської духовної академії» 1909-1911 рр. під заголовком: «Київська штучна література XVII і

XVIII ст.ст., переважно драматична»…

На початку 80-х уже років у журналі «Історичний вісник» окремими нарисами, а потім, 1884 р., в

Києві, книгою, з’явилась і друга праця того ж вченого – «Нариси з історії української літератури

XIX століття», що потягла за собою чимало інших праць, як-от критичні уваги Кониського й