роблять свою справу. Ярошенко виліковує туберкульоз, але

шляхи Господні несповідимі. Рятуючись від грози, Микола Олександрович надірвав серце і

раптово помер в своєму робочому кабінеті. Поховали художника біля собору, де за традицією

ховали видних жителів міста.

...1 вересня 1936 року Нікольський собор хотіли підірвати. Перші вибухи не заподіяли храму

великої шкоди, адже будувався він надійно, на століття. Нові кілограми вибухівки закладалися під

стіни собору. Від вибухів руйнувалися могили. Вгору летіли хрести і кістки. Були знищені всі

моголи. Окрім однієї.

І ця єдина, не зачеплена вибуховою хвилею, була могила Миколи Олександровича. Так і стояла

вона більш півстоліття одна на порожній соборній площі.

ПОЛОТНА ЧОЛОВІКА ДРУЖИНА ЗАПОВІЛА ПОЛТАВІ, з огляду Г. Козельської

«Відроджуючи традиції меценатства»

Директор музею (Полтавського художнього – авт.) Ольга Курчакова розповіла, що під час

підготовки до аукціону фірмам і бізнесменам було надіслано понад 150 запрошень на благодійну

акцію. Утім, виявилося, що високе мистецтво сучасних полтавських багатіїв практично не

цікавить.

– Наші бізнесмени поки що далекі від розуміння того, що гроші треба заробляти не лише собі у

кишеню чи шлунок, – говорить Ольга Курчакова. – Відгукнулося на наше запрошення дуже мало

людей». Натомість надали свої твори досить багато полтавських художників.

В результаті на торгах було продано 19 картин з 24.

Така увага до постаті Миколи Ярошенка з боку колективу музею не випадкова. Адже саме на

основі його колекції і був заснований заклад.

Початкові навички з малювання Микола Ярошенко отримав ще в Кадетському корпусі, де

викладав випускник Петербурзької Академії мистецтв Іван Зайцев. Потім Ярошенко відвідував

Рисувальну школу, був вільним слухачем Петербурзької Академії мистецтв.

Не забував художник і рідне місто, відвідував його, дружив із полтавськими митцями.

Його дружина Марія Павлівна, яка пережила чоловіка на 17 років, багато зробила для збереження

його пам’яті й колекції. Уже в 1898 році вона організувала посмертну персональну виставку творів

Ярошенка в Петербурзькій Академії мистецтв.

А у своєму заповіті спадкоємцем колекції художника назвала Полтавське губернське земство.

Умовою передачі творів було заснування музею, який мав би окреме приміщення і носив ім’я

Миколи Ярошенка. Він повинен був працювати щоденно і безкоштовно для відвідувачів або за

мінімальну плату.

Полтавське губернське земство погодилося з цими умовами, і восени 1917 року картини привезли

до Полтави. Щоправда, через революційні події відкрили його тільки 27 квітня 1919 року, не

дотримавши при цьому однієї з головних умов – ім’я Миколи Ярошенка музею тоді так і не

присвоїли.

Зважаючи на дружбу Ярошенка з багатьма видатними митцями, основу експозиції будували як з

його картин, так і творів Шишкіна, Рєпіна, інших відомих художників. Колекції нового закладу

поповнювали за рахунок цінностей мистецтва, вилучених у дворянських маєтках.

Отже, до Великої Вітчизняної війни музей став одним із найбагатших подібних закладів в Україні

й Росії. Про це говорить хоча б кількість утрат під час війни –18 тисяч експонатів. Серед них було

чимало безцінних шедеврів.

Щодо робіт Миколи Ярошенка, то нині в музеї зберігають 55 його живописних полотен і 17

альбомів графіки.

ПЛЮНДРУЮТЬ ПАМ’ЯТЬ, з кореспонденції Л. Кулагіної «Садиба для дон кіхотів»

Генерал Ярошенко приїхав на Кавказ в 1874 р. Вісім років знадобилося, щоб затвердитися в

бажанні придбати тут житло. І в 1882 році він домовляється з генералом Черняєвим про купівлю у

того дачі з краєвидом на річку Ольховку і на ім’я дружини Марії Павлівни оформляє в Петербурзі

купчу. Через 16 років художник піде з життя, але його дружина житиме тут до 1915 р. Вона

заповідала поховати себе поряд з чоловіком у храмі. Могила Ярошенка містичним чином не була

розграбована в революцію, уціліла під час знищення храму в 1936 році, пережила фашистське

нашестя і оскаженілість перебудови.

...Нині будинок-музей М. Ярошенка – це п’ять доглянутих будівель і 1,7 гектара землі в одному з

найживописніших місць Кисловодська. За кам’яною огорожею – точнісінько, як це було за життя

художника, – фруктовий сад, плоди якого приголомшують навіть найвишуканіших гурманів своїм

незвичайним смаком; льодовик, який два століття назад виконував функції звичайного

холодильника, вікові сосни, які, здається, торкаються верхівками неба, і тенісний корт, який

пам’ятає легкість і витонченість, властиву господарям садиби і їх богемним гостям...

Втім, може, вже й не пам’ятає. Бо останні роки він офіційно належить не будинку М. Ярошенко, а

сусідньому санаторію, власники якого з нез’ясовною завзятістю претендують на частину музейної

території. Битва за корт – найхворобливіша тема для директора музею-садиби Ніни Безкровної.

– Мені всі радять звертатися до суду, – говорить Ніна Сергіївна, яка недавно повернулася з

Москви, де її урочисто нагородили «Орденом Дон Кіхота» – «за подвижництво». – Але я прожила

життя, ні з ким не судячись. І судитися не буду. Це державна справа, а не приватна суперечка двох

господарюючих суб’єктів. За історичними довідками, що є у нас, цей корт належав Миколі

Олександровичеві Ярошенку. І не може бути, щоб на одну і ту ж ділянку землі існували два

кадастри і два реєстраційні номери. Я віднесла мерові всі документи, однак він мене ще не

прийняв. Я упевнена, що його хтось дезінформував. Однак справедливість восторжествує.