до жалю.

«Журба про всіх – чутливості дарунок» (Капніст).

… Живописець любить сполучення білого з рожевим чи блакитним, перлинно-сірого з блідо-

яскраво-червоним. Боровиковський, на відміну від інших майстрів першої половини і середини

сторіччя, пише завжди на білих ґрунтах.

ПОЛОТНА ДЕКОЛИ – ЗАХОПЛЮЮЧІ, з оцінки творчості В. Боровиковського М. Гнідичем

Портрети виходили в Боровиковського деколи захоплюючі. Він прегарно володів гамою барв і

надавав строям єкатерининської й олександрівської доби чаруючої око гармонії фарб, ні на йоту

не відступаючи від природи. Тільки він знав таємницю такої розв’язки гри самоцвітів і перлів на

грудях орденоносних достойників, коли із звичайних орденів виходив цілий барвистий акорд.

Усі його портрети пройняті якимсь сентименталізмом, куди різкіше підкресленим, ніж у

Левицького…

ТЕПЕР ЗАЗДРІСНИКИ ЗАСПОКОЯТЬСЯ, з листа О. Венеціанова товаришеві

Шанований і великий муж Боровиковський скінчив свої дні, перестав прикрашати Росію своїми

доробками і мучити заздрісників...

Я буду писати його біографію.

М’ЯКЕ МОДЕЛЮВАННЯ ФОРМИ, з мистецтвознавчого опису «Портрета полковника П.

Руденка» роботи В. Боровиковського

Одним із цікавих явищ українського портретного жанру кінця XVIII ст., в якому виразно

прозвучали нові концепції живопису, є портрет Павла Яковича Руденка, колишнього запорозького

старшини, а в роки написання твору – полтавського бургомістра. Автор його, миргородський

живописець Володимир Боровиковський, ще дотримується традиційної композиції ктиторського

портрета з його репрезентативністю.

Окремі деталі, а також манера постановки і написання ніг, нагадують парсуну.

Руденко ефектно стоїть перед глядачем, владно спираючись на палицю правою рукою і впершись

в бік лівою. Темний каптан широко розгорнений так, що видно коричневі вилоги, а під ними

світлий жупан, підперезаний широким слуцьким паском, і руків’я шаблі з золотою китицею.

Художник майстерно володіє відтворенням орнаменту та правдоподібністю деталі, по що свідчать

пасок і шабля, проте його більше вабить м’яке моделювання форми. Він вживає широко,

декоративно покладений колір, злегка оживлений півтонами. Площинне трактування інтер’єру в

подібного типу портретах поступається тут вільному просторовому оточенню.

Відчуття глибини зростає завдяки зображенню монумента, спорудженого 1778 року поблизу

Воскресенської церкви на відзнаку визволення зі шведського полону брата Руденка. Реалістичною

виразністю приваблює обличчя портретованого, яке відзначає не тільки схожість, проте й певний

психологічний стан.

Від цього портрета вже недалеко до творів, які принесуть славу художникові у Петербурзі.

ПОРТРЕТ ПОЛКОВНИКА, з книги І. Шаповала «Слідами запорожців»

Якось Дмитро Іванович завітав на хутір О. П. Магденка. В тихому й просторому будинку

помiщика вiн побачив чималу колекцiю запорозької старовини – зброю, одяг тощо. Були тут i портрети. Глянув Яворницький на один з них i завмер. Перед ним в iнкрустованiй рамi у повний

зрiст стояв полковник Запорозької Сiчi Павло Якович Руденко.

…Пiсля скасування Сiчi в 1775 роцi полковник Павло Руденко правив за пана-маршалка у

Новомосковському повiтi Катеринославської губернiї. Потiм був за бурмистра в Полтавi. Напевне, саме в той час вiдомий художник Володимир Лукич Боровиковський i написав з нього портрет.

Яким чином iсторичний портрет потрапив до рук Магденка – невiдомо, але господар доводив, що

вiн має з Руденком родинний зв’язок.

– Скажiть, будь ласка, чи є у вас будь-якi документи про Павла Руденка? – поцiкавився

Яворницький.

– Є, можу показати.

Магденко вийняв з надiйного сховища папку, перев’язану шовковим шнурком, розв’язав її.

– Прошу...

В руках професора Яворницького був «Атестат з вiйська Запорозького низового», датований

1771 роком, 17 листопада. З цього та iнших документiв, що зберiгалися у Магденка, iсторик

довiдався i про те, що Павло Руденко, колишнiй запорозький козак, належав до вiйська

Корсунського куреня, був бунчуковим, а потiм став жителем Полтави.

Знайдений портрет Руденка не давав Яворницькому спокою. Вiн весь час мрiяв, як би його

прибрати до своїх рук, аби потiм виставити в музеї.

– Олексiю Петровичу, – звернувся iсторик до Магденка. – Оце я вiдкриваю запорозький вiддiл, то

чи не подарували б ви портрет Руденка? Це ж була б краса!

– На жаль, Дмитре Iвановичу, не можу. Це предок нашого роду, i доки я живий – його портрет

буде в моєму будинку.

…Пiзнiше Дмитрові Iвановичу все-таки вдалося схилити пана Магденка до того, аби вiн

подарував портрет Руденка.

Цiнна знахiдка майже пiввiку була окрасою запорозького вiддiлу Днiпропетровського

iсторичного музею. Вже пiсля Великої Вiтчизняної вiйни портрет Руденка став здобутком

Днiпропетровського художнього музею.