Ідуть! — крикнув телефоніст.
Услід за цим криком почулося перелякане зітхання одного з кулеметників.
— Боже, що це?
З яру вибігла юрба людей і кинулась до горба «головного штабу». Попереду, обігнавши атакуючу шеренгу, біг високий чоловік у білому кітелі. Тримаючи карабін за ствол, він розмахував ним над головою, наче дрючком.
— Вони збилися з шляху! — вигукнув у розпачі Хеншоу. — Вони йдуть сюди, на нас!..
Кулемети на горбі під деревом застрекотіли гарячковим дробом, але їх стрільба була безладна. Вони тепер мусили пристрілятись по цілі, яка змінила напрям свого руху. Тому кулі п’яти кулеметів то заривались у землю далеко позаду атакуючої юрби, то жалібно нили високо над «штабним» горбом.
— Падлюка!.. О, яка падлюка!..
Хеншоу перелякано озирнувся на цей істеричний крик. Брентон, не зводячи очей з високого чоловіка в білому кітелі, що біг попереду юрби, галасував:
— Це Арчі… Ти… ти одурманив, отруїв його своїм газом!.. Сюди, сюди Арчі! Убий цього негідника!..
— Мовчати! — гаркнув Хеншоу, вихопивши з кишені браунінг.
Його крик потонув у шаленому гуркоті. Наводчик, безтямно вискаливши зуби і вчепившись у тремтячий замок, почав поливати згубним, настильним вогнем роту, що наближалася. Кулемет тіпався, наче великий спійманий птах.
Та божевільні посувалися, як буря. Вони падали від куль, але рота йшла далі з криком і піснями. Стискаючи іржаві стволи карабінів, виставивши штики, солдати видирались по схилах горба, оточуючи його з усіх боків. Ось кулемет розстрілює їх уже в упор, але вони деруться нагору з дикими криками, які вириваються з їх перекривлених ротів.
На горбі гуляв кривавий вихор, сповнений гуркоту і виблискуючих спалахів. Кулеметники і телефоністи бились врукопашну. Це була боротьба грудей з грудьми, мовчазна і страшна.
Хеншоу, притулившись спиною до високого каменя, випускав з револьвера обойму за обоймою. Він був блідий, але спокійний. Йому не вірилось, що безглузда і жахлива смерть уже за плечима.
Високий чоловік у білому розірваному кітелі кинувся до полковника. Це був Раткліф. Брудний, залитий кров’ю, він прокладав дорогу до Хеншоу. Полковник мить вагався, потім вистрілив…
На грудях Раткліфа, трохи нижче хреста Вікторії, розпливлася кривава пляма. Але він устояв на ногах і знову кинувся на полковника.
Хеншоу підніс револьвер, але, глянувши в очі Арчі, раптом, мов перелякана дитина, закрився ліктем зігнутої руки. Він не опустив руку навіть і тоді, коли іржавий штик карабіна Раткліфа ввійшов у його груди.
— …У кущах держи-дерева, цупких, мов кігті диявола, ми розгубили один одного. Але незрозумілий дурман ще не вивітрився з наших голів. Ми все ще рвалися вперед на кулемети! І ось тоді загорланив цей довгоногий янкі. Він першим вибрався з кущів. Рота кинулася на його крик. Я вибіг з яру разом з іншими і, глянувши на горб, пригадую, здивувався. Він, здавалося, був зовсім не схожий на той, з якого стріляли по нас з кулеметів. Але в голові у мене крутилась якась карусель, і я, довго не роздумуючи, побіг разом з ротою. На бігу зачепився ногою за кущ, упав, ударився об щось тверде головою і знепритомнів. Коли отямився, на небі вже горіли зірки. Президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс слухав командира роти дуже уважно, схиливши голову набік. — Далі! — Це все, екселенц! — відповів боязко офіцер. — Виявляється, цей довгий янкі збив нас з правильного шляху. Чи то він сам заблудився, чи то зробив це навмисне, але він скерував роту під прямим кутом ліворуч, прямо на горб, на якому сидів американський полковник. — Скільки солдатів лишилося в живих? — Дванадцять, разом зі мною, екселенц! З них — сім важкопоранені. — Янкі вбиті всі троє? — Ні, один з них, маленький, в окулярах, відбувся легкою раною. Я бачив його, коли заривали в землю тих двох, полковника і консула. Він забрав собі все, що було в полковника, навіть його записну книжечку. — Офіцер пом’явся і раптом таємниче понизив голос: — Екселенц, я повинен повідомити вам дещо дуже важливе. — Я слухаю. — Знаєте, хто стріляв по нас з кулеметів? Це були… американські солдати! — Ах, он як, — відповів байдуже президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс…
«Панургове стадо» Божевільна рота
— …У кущах держи-дерева, цупких, мов кігті диявола, ми розгубили один одного. Але незрозумілий дурман ще не вивітрився з наших голів. Ми все ще рвалися вперед на кулемети! І ось тоді загорланив цей довгоногий янкі. Він першим вибрався з кущів. Рота кинулася на його крик. Я вибіг з яру разом з іншими і, глянувши на горб, пригадую, здивувався. Він, здавалося, був зовсім не схожий на той, з якого стріляли по нас з кулеметів. Але в голові у мене крутилась якась карусель, і я, довго не роздумуючи, побіг разом з ротою. На бігу зачепився ногою за кущ, упав, ударився об щось тверде головою і знепритомнів. Коли отямився, на небі вже горіли зірки. Президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс слухав командира роти дуже уважно, схиливши голову набік. — Далі! — Це все, екселенц! — відповів боязко офіцер. — Виявляється, цей довгий янкі збив нас з правильного шляху. Чи то він сам заблудився, чи то зробив це навмисне, але він скерував роту під прямим кутом ліворуч, прямо на горб, на якому сидів американський полковник. — Скільки солдатів лишилося в живих? — Дванадцять, разом зі мною, екселенц! З них — сім важкопоранені. — Янкі вбиті всі троє? — Ні, один з них, маленький, в окулярах, відбувся легкою раною. Я бачив його, коли заривали в землю тих двох, полковника і консула. Він забрав собі все, що було в полковника, навіть його записну книжечку. — Офіцер пом’явся і раптом таємниче понизив голос: — Екселенц, я повинен повідомити вам дещо дуже важливе. — Я слухаю. — Знаєте, хто стріляв по нас з кулеметів? Це були… американські солдати! — Ах, он як, — відповів байдуже президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс…
ЗМІСТ
«Панургове стадо» Божевільна рота