кровопролиття, недозволенні прийоми в торгівлі і багато інших

випадків, які або ...шкідливі були б», – писав один з ідеологів реформ Г. Коллонтай,

обгрунтовувавши необхідність подібного кроку.

ЛІВИЙ РАДИКАЛІЗМ, з повісті М. Брандиса «Ад’ютант Бонапарта»

Історикам ще не вдалося документально довести зв’язки Сулковського з варшавським осереддям

радикальної політичної думки, з людьми, які групуються навколо підканцлера Гуго Коллонтая. Я

не виявив жодної ниточки таких зв’язків в чудовій і вичерпній праці Богуслава Лєснодорського

«Польські якобінці».

Можливо, просто молоденький офіцер був тоді ще дуже малозначною фігурою, щоб його

відзначили автори спогадів і листів, котрі відвідували клубні збори в радзивіллівському палаці.

Проте є деякі дані, котрі дозволяють стверджувати, що вже в перші роки Великого сейму Юзеф

Сулковський не поступався в соціальному радикалізмі найлівішим з прихильників Коллонтая.

ОБ’ЄКТИВНІСТЬ ЧИ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДСТУПНИЦТВО, з статті О. Багана «Що дасть нам

силу?»

У недавній публікації на сторінках «Дня» (від 09.12.07) знані автори, професори Національного

університету «Острозька Академія» Ігор Пасічник і Петро Кралюк сформулювали низку дуже

важливих й актуальних проблем для національного і культурного самоусвідомлення українства.

...І. Пасічник і П. Кралюк через кілька риторичних запитань підводять до таких проникливих

висновків: 1) треба навчитися бачити Україну як середовище міжцивілізаційного діалогу і

збагачення у просторі цілої Середньо-Східної Європи; 2) треба позбутися російського

історіографічного контексту при розпрацюванні національної версії історії; 3) треба подолати

комплекс малоросійського скигління і плекання власної меншовартості через постійне

замилування чимось дрібним і трагічно-пораженським; 4) треба подолати класово-народницькі

стереотипи і нарешті побачити, що українська аристократія і шляхта, навіть коли вони частково й

полонізувалися чи русифікувалися, все-таки у певних історичних моментах і аспектах виконували

свою будівну, героїко-лицарську місію (приклад князя Василя Острозького); 5) треба

переосмислити роль і значення західних культурно-духовних та ідейних впливів на Україну і

припинити зображувати все західне («католицьке») в історії як відвічну загрозу «православній»

душі українця.

Однак автори поставили в статті кілька таких важливих питань, які залишилися до кінця

непроінтерпретованими. Перше – це наскільки ми можемо вважати учасниками національної

історії людей засимільйованих, таких, що об’єктивно служили чужій, часто ворожій до української

справи ідеології і держави? (приклади Г. Коллонтая, Т. Костюшка, до яких можна додати

українців за походженням російських державних і військових діячів (канцлера імперії –

О.Безбородька і генерала І. Паскевича).

Отже, чи можна всіх народжених в Україні видатних неукраїнців чи асимільованих українців

вважати діячами національної історії? Очевидно, що ні. Бо це «розмиває» концепцію нації.

...Що зробили для розвитку українських традицій, мови, культури, національної ідеології ті тисячі

малоросів, які пішли служити Російській імперії і здобули там високі посади, чи Т. Костюшко і Г.

Коллонтай, які служили польській ідеї?

...Безумовно, кожен народ може гордитися, вшановувати тих геніїв, які народилися на його землі,

але збагачували інші національні культури, як Ю. Словацький, Ю. Коженьовський, Б. Прус чи А.

Толстой, М. Волошин, А. Ахматова. Це може додатково урізноманітнювати спектр національного

культурно-естетичного світобачення, однак не це може ставати елементом національної ідеології.

Бо ж таким чином можна дійти до проповіді національного відступництва.

...Тож, як змінити концептуалістику і засади сучасної української історіографії?

1. Нагально потрібне створення національної ради найкращих українських істориків з метою, щоб

ця рада розробила стратегічні і методологічні параметри створення нових підручників з історії

України різних рівнів – від шкільних до академічних багатотомників.

Власне, ця рада мала б координувати наступні проекти.

2. Видання серії національних історій народів, доля яких типологічно подібна до історії України

(тобто історій Румунії, Болгарії, Сербії, Хорватії, Чехії, Словаччини, Литви, Естонії, Норвегії,

Ірландії... Це дасть змогу збагнути логіку, засади і критерії, за якими створювалися концепції

національних історій народів, які століттями були бездержавними, учасники яких і культура тісно

переплелися з сусідніми імперськими державами, які зазнавали потужних асиміляцій, нищень і

руйнувань парадигм національної свідомості.

3. Підготовка цілісної історії країн Середньої і Східної Європи (тобто простору між Балтикою і

Балканами, між Альпами і Чорним морем).

4. Зрозуміло, що без перевидання праць українських істориків-класиків, передусім тих, які

пропонували свої історіософські концепції щодо історії України, неможливе вироблення нових

накреслень. Тому потрібні передусім нові видання з коментарями кращих праці В. Липинського,

Д. Дорошенка, С. Томашівського, М. Кордуби, Р. Млиновецького (Р. Бжеського), Б. Крупницького

та ін.

5. Потрібне правильне розпрацювання методології націоналізму. Власне, її відсутність і стимулює

той хаос нашої історіографії в оцінках, аберацію ідей, руйнування й профанування критеріїв, про

що говорять І. Пасічник і П. Кралюк і що веде до затуманення українських національних

пріоритетів при трактуванні нашої історії.