НАРБУТ Володимир Іванович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник, критик.

З дворянської родини. Брат, Нарбут Г., – художник.

Народився 2 (14) квітня 1888 р. на х. Нарбутівці Глухівського повіту Чернігівської губернії

Російської імперії (нині – Глухівський район Сумської області України).

Знищений більшовиками в одній зі сталінських катівень 14 квітня 1938 р. Місце поховання не

встановлено. За однією з версій, Н. втопили в одному з північних морів.

Закінчив Глухівську класичну гімназію, навчався в Петербурзькому університеті.

Був видавцем і редактором «Нового журналу для всіх» (1913), редактором журналу «Сирена»

(1918-1919), очолював Одеське відділення Російського телеграфного агентства, (1920), Харківське

відділення Українсько-російського телеграфного агентства (1921-1922), інспектором Народного

комісаріату освіти (1922-1924), заступником завідуючого відділом преси при ЦК РКП (1924-1927), заступником керівника Всеросійського асоціації пролетарських письменників (1927-1928).

Друкувався в газетах «Сільський вісник», «Варшавський щоденник», журналах «Вісник Європи»,

«Аргус», «Gaudeamus», «Сучасник», «Новий журнал для всіх», «Навколо світу», «30 днів»,

«Світлий промінь», «Нове життя», «Гіперборей».

Як літератор дебютував в журналі «Бог – в поміч!» статтею «Соловецький монастир» (1908).

Потім настала черга віршів «Осінній сад, осінній сад» (1908), «Відьма», «Столяр» (обидва – 1912),

«В дорозі», «Абіссінія», «Пустеля Сомалійська», «Джедда», «Прокажені в Хараре» (усі – 1913),

«Білизна» (1923).

Наш земляк – автор книг «Вірші» (1910), «Алілуя» (1912), «Кохання і кохання» (1913), «Плоть»,

«У вогняних стовпах» (обидві – 1920), «Олександра Павлівна» (1922).

Збірники «Страчений Серафим» і «Спіраль» з політичних мотивів надрукованими не були (набір

останнього розсипали).

З владою, незважаючи на її кольори, хоча іноді і прагнув, наш земляк порозуміння не знайшов. За

царату його книгу «Алілуя» заборонили продавати, вгледівши «порнографію» (1912).

Уже за більшовиків невідомі вбили одного з братів Н. і поранили його самого, внаслідок чого

лікарям довелося ампутувати кисть лівої руки (1918).

Наступного разу за виказом письменника заарештували і засудили до 5 років сталінських таборів

(1936). Уже відбуваючи покарання, наш земляк знову постав перед сумнозвісною трійкою НКВС, вирок якої – розстріл (1938).

Нашому землякові свої поетичні доробки присвятили Г. Ахматова – «По вірші» і М. Зенкевич

«Пам’яті Володимира Нарбута» (обидва – 1940).

Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Катаєв, М. Зенкевич, Е. Багрицький, Г. Ахматова, Ю.

Олеша, М. Гумільов, С. Чорний, І. Білібін, С. Городецький, В. Брусянін та ін.

***

БЕЗ ТУРБОТ

, з життєвого кредо В. Нарбута

Бездіяльність не турбує.

БОГОХУЛЮ І БРЕШУ, з вірша В. Нарбута «Як швидко дахи висихають»

Как быстро высыхают крыши.

Где буря? Солнце припекло.

Градиной вихрь на церкви вышиб

Под самым куполом стекло.

...............................................

Овсы лохматы и корявы,

А рожью крытые поля:

Здесь пересечены суставы

Коленца каждого стебля.

Христос! Я знаю, ты из храма

Сурово смотришь на Илью:

Как смел пустить он градом в раму

И тронуть скинию свою?

Но мне – прости меня, я болен,

Я богохульствую, я лгу –

Твоя раздробленная голень

На каждом чудится шагу.

ПРОЙДИСВІТ-ТАРГАН, вірш В. Нарбута «Нежить»

Из вычурных кувшинов труб щуры и пращуры

в упругий воздух дым выталкивают густо,

и в гари прóжилках, разбухших, как от ящура

язык быка, он – словно кочан капусты.

Кочан, еще кочан – все туже, все лиловее –

не впопыхах, а бережно, как жертва небу,

окутанная испаряющейся кровию,

возносится горé: благому на потребу.

Творца благодарят за денное и нощное,

без воздыханий, бдение – слепые чада.

И домовихой рыжей, раскорякой тощею

(с лежанки хлопнулась), припасено два гада:

за мужа, обтирающего тряпкой бороду

(кряхтел над сыровцем) – пройдоху-таракана,

и за себя – клопа из люльки, чуть распоротой

по шву на пузе, – вверх щелчком швыряет рьяно.

Лишь голомозый – век горюет по покойнице:

куда запропастилась? – чахнущий прапращур

мотает головой под лавкой, да – в помойнице

болтается щуренок: крысы хлеб растащат.

ДУЖЕ ПРОСТО, з вірша В. Нарбута «Ну, застрелюсь»

Ну, застрелюсь. И это очень просто:

Нажать курок, и выстрел прогремит.

И пуля виноградиной-наростом

Застрянет там, где позвонок торчит.

…..........................................................

Обиду стерла кровь, и ты,

Ты думаешь, по нем вздыхая,

Что я приставлю дуло (я!) к виску?

О, безвозвратная! О, дорогая!

Часы спешат, диктуя жизнь: «ку-ку».

А пальцы, корчась, тянутся к виску…

ВИЖИВ ПІД ГНОЄМ, зі спогадів Т. Нарбут

На хутір Хохлівка, де сім’я Нарбутів зустрічала Новий рік (це було 1 січня 1918 р.), увірвалася

банда анархістів й вчинила розправу. Батько Володимира Івановича встиг вискочити у вікно і

втекти, дружина з дворічним Романом сховалася під стіл, а інших буквально розтерзали. Був

убитий брат Сергій і багато інших мешканців Хохлівки.

Володимира Івановича теж вважали убитим. Всіх звалили в хлів. Гній не дав замерзнути важко

пораненому В. І. Нарбуту. Наступного дня його знайшли.

Ніна Іванівна (дружина поета) завантажила його на віз, засипала непотребом і доправила до

лікарні. У нього була прострілена кисть лівої руки і на тілі декілька штикових ран, зокрема в

області серця. Із-за гангрени, що почалася, кисть ампутували.

ДИВНИЙ ВИТВІР ЕПОХИ, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»

Це був кульгавий (Нарбут В. – авт.) – так я