ГОРДЄЄВ Богдан Петрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, теоретик вірша. Псевдонім – Божидар.

З викладацької родини. Батько, Гордєєв П., – професор ветеринарного інституту, видавець

журналу «Ветеринарний вісник».

Народився 21 червня (3 липня) 1894 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Звів рахунки з життям 7 (20) вересня 1914 р. в с. Бабках Харківської губернії Російської імперії

(нині – Кременчуцький район Полтавської області України).

Закінчив харківську гімназію №3 (1904-1913), вступив до Харківського університету (1913), однак

вчитися не став. Самотужки оволодів декількома іноземними мовами, серед яких і санскрит.

Працював сімейним учителем в м. Смоленськ, куди виїхав, порвавши всі стосунки з родиною. Од-

ин з організаторів літературно-видавничої групи «Лірень» (квітень 1914).

Дебютні літературні доробки Г. знищив. Не зберігся і юнацький роман «Егоїст».

Г. – автор низки віршів, поеми «Марія».

Уже по смерті поета побачили світ збірники «Бубон» (1914), «Розспівуюча єдність» (1916).

Останню В. Хлєбніков назвав «рідкісно-чарівною річчю», а її автора проголосив «воїном часу».

Окремі твори нашого земляка були видрукувані в альманахах «Руконіг» (1914), «Тимчасовик»,

«Другий збірник «Центрифуги» (обидва – 1916).

Депресія, що призвела до трагедії, за свідченнями друзів, була частково пов’язана з початком

першої світової війни.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Хлєбніков, М. Асєєв, Б. Пастернак, Є. Агафонов, К.

Сторожниченко, М. Синякова-Уречіна, С. Бобров, Г. Петніков та ін.

***

ЗБИРАЙМО ПОЗАЧУТТЄВЕ

, життєвого кредо

Б. Гордєєва

Життя є пізнання або збирання позачуттєвих здобутків досвіду.

НУДНА ВУЛИЦЯ, з вірша Б. Гордєєва «Вулична»

Скука кукует докучная

И гулкое эхо улица.

Туфельница турчанка тучная

Скучная куколка смуглится:

«Не надо ли туфель барину?»

Но в шубу с шуткой тулится

Цилиндр, глотая испарину.

Углится кровлями улица.

Улица, улица скучная:

Турка торгующая туфлями –

Кукушка смерти послушная,

Рушится, тушится углями.

СМУТОК КРИХКИЙ, МОВ МОЇ ГРУДИ, з вірша Б. Гордєєва «Спогад»

Синеющий веер сползается

Гуденьем взветренной сферы

Зов памяти странно молящ,

Китайцы в малахаях из зайца

Взвивают круг тубок звенящий,

И вон она верная взвеяла,

Как грудь моя, хрупкая Грусть.

И в сердце склоняется верие,

Но сердце – опять ломается,

Роняя грустную хрусть.

НЕ НА ХОДУЛЯХ УЧЕНОСТІ, з книги Б. Гордєєва (Божидара) «Розспівуюча єдність»

Пізнавальна вправність: єдиний снаряд пізнання перетворювати на безліч пізнавальних знарядь, аби саме так пізнати предмет у всіх його дрібницях, – лежить в природних властивостях людини,

...все оточуюче нас буття, котре безперервно дробиться, веде поряд величезні приклади тієї ж

вправності.

...Насправді ми вводимо прообраз в будь-яке із знарядь, перетворюємо його таким чином в зразок, до якого єдністю завдання дії зводимо всі інші; втім, для подібного об’єднання необхідно буває

перекидати пречудові мости відправних точок.

Так діючи, ми буцімто зменшуємо наш собор знарядь, проте – наяву: цілісно різноманітно

збагачуємо весь гарматний рух. Тоді ми владні говорити про те, що не до збагнення тільки йдемо

ми, як буденні і досутні підшуковувачі, але й не на ходулях ученості, – легкими льотчиками до

пізнання крилимо ми – все єднаючи для єдиного покривала ВСЕЗНАННЯ.

ПРИЛУЧИВСЯ ДО «ЦЕНТРИФУГИ», зі спогадів К. Синякової

У цей період перебування в Харкові (1912 р. – авт.) Асєєв познайомився з Григорієм Петниковим.

В цей час до Харкова приїхав Сергій Бобров. Таким чином, у них виник літературний гурток під

назвою «Лірика», а вже в Москві, в 1913 році, гурток цей виріс в літературне об’єднання

«Центрифуга», очолюване Сергієм Бобровим.

До «Центрифуги» прилучилися Борис Пастернак, Божидар, К. Большаков та інші.

РОЗБИВСЯ ОБ СТІНУ ДОЛІ, зі спогадів В. Хлєбнікова

Він розбився, летячи, об прозорі стіни долі, ми осягаємо Божидара через відбите коливання в

серцях, які його знали.

ЄДИНИЙ ПЕРШОРИТМ, з есе Г. Айгі «Четверо з невиданої антології»

Готуючи публікацію для журналу, я в черговий раз перестраждав долю цього незвичайного

хлопця – Божидара. Все в ньому незвичайне: і рання творча зрілість (у цьому він нагадує чудового

французького поета і романіста Реймона Радіге), і широта інтересів: прекрасно малював, був

серйозним лінгвістом, – перед смертю завершив висококваліфіковану працю з віршознавства.

Ще донині продовжує вражати його самогубство, якому передували загадкові, до цих пір не

з’ясовані обставини. У зв’язку з цією темою я хотів би висловити своє тверде переконання: самогубства поетів – будь-які – є, найперше, наслідок або вираз їх творчої самовичерпаності, творчої катастрофи. Наново вчитуючись в твори Божидара, я переконався: шлях юного поета

завів його в глухий кут. Божидар, котрий добре (для того часу) знав творчість Хлєбнікова, якого

підтримував Микола Асєєв, рано поставив собі ціль – відродити старослов’янський звук в рідному

поетичному мелосі. За його чернетками можна прослідкувати, як обдумано кував він це дивне

архаїчне звучання, бачивши своє новаторське завдання саме в такій неймовірній праці.

На жаль, Божидар не зміг розірвати «магічне коло», створене слов’янсько-язичницьким звуком

власної поезії, не зміг вийти в універсальний поетичний простір. Проте, за виразом Фолкнера, –

«краще блискуча поразка, ніж розрахована перемога».

По-новому, вельми актуально сприймається сьогодні і головна думка згаданої «Розспівуючої