КРАТТ Іван Федорович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З міщанської родини. Батько, Кратт Ф., – службовець.

Народився 29 серпня (10 вересня) 1899 р. в с. Вільшане Сосницького повіту Чернігівської губернії

російської імперії (нині – Сосницький район Чернігівської області України).

Помер 19 травня 1950 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Літературних містках Волкового цвинтаря.

Навчався в Київському інституті народного господарства.

Учасник Другої світової війни.

Працював комерційним агентом Західної залізниці, помічником начальника станції Новгород-

Сіверський, кореспондентом ТАРС.

Член Всесоюзного географічного товариства АН СРСР (1946).

Як літератор дебютував в ЗМІ (1930).

Потім настала черга збірника оповідань «Моя земля» (1938), «Улахан останній» (1939),

«Будинок серед тундри», «Партизани» (обидва – 1941), «Закон життя» (1942), «Трударі війни»

(1944), «Північні оповідання» (1949), повістей «Дальня бухта» (1945), «Суворий берег» (1947),

«Шлях до моря» (1948), «Весняне сонце» (1961), роман «Золото» (1940), дилогія «Великий океан»

– «Острів Баранова» (1946) і «Колонія Росс» (1950).

Належить також літературна обробка перекладів евенкійських, коряцьких письменників.

Серед друзів та близьких знайомих К. – О. Фадєєв, В. Воєводін, Г. Антонова, Д. Уманський, В.

Шишков, K.-С. Прічард, В. Ставський, І. Трауберг, К. Архангельский, І. Бражнін, П. Гайдебуров,

Г. Гора, Г. Залкінд, М. Лозінський, В. Орлов, Л. Раковський, В. Саянов та ін.

***

ТЬМЯНІ ЗІРКИ

, з життєвого кредо І. Кратта

Лише люди, які не хочуть бачити зірок, кажуть, що вони тьмяні.

***

ЗА СМЕРТЮ

, з роману І. Кратта «Острів Баранова»

Керувати справами компанії на американському березі Шелехов призначив Баранова. Спокійний,

неговіркий, майбутній правитель давно подобався купцеві. Тоді Баранов ще торгував з чукчами і

один, без кацапів і слуг, жив серед племені, що не піддалися престолу. Потім, зрештою, чукчі

спалили його товари, дали на дорогу припасів, човен. «Йди! – Сказав йому новий вождь. – Батько

був добрим, давав тобі торгувати. Я добріший, я дарую тобі життя».

Компанія міцніла. Морських бобрів вбивали десятками тисяч, сотні тисяч піастрів виручали в

Китаї від продажу хутра. Гроші нічим не пахли, слава нових земель зростала.

Сибірський тракт став багатолюдним. Йшли втеклі з незліченних в’язниць, рудників і каторг,

йшли зубожілі мужики, раби, солдати, козаки. Розкольники, викурені з новгородських лісів і

уральських скитів.

Йшли на вільні землі, за хлібом, якого там не було, за смертю, яка там була...

Шелехов помер в Іркутську 1795 року. Баранов залишився єдиним правителем всіх американських

земель.

...О десятій годині ранку підійшли до старого поселення. Далі човни не могли рухатися –

починалася берегова мілина. Баранов наказав вивісити білий прапор, покликав Кускова.

– Доберешся до блокгауза, Івану Олександровичу, оголоси мою волю. Воювати я з ними не

збираюся, а за наднахабний напад на фортецю, за безліч безвинно вбитих людей прийшов

покарати відповідно.

Він помовчав, подивився кудись повз помічника, затиснув у кулак підборіддя.

– Проте якщо хочуть миру, – додав правитель повільно, – нехай зважиться сам Котлеан на

переговори приїхати. Тоді все минеться без крові... Скажеш: це обіцяю.

***

ДУРМАННИЙ ВІТЕР

, з роману І. Кратта «Колонія Росса»

На рівнині завжди дув вітер. З монотонним шелестом він ніс червонуватий пил, свистів у галереї

президії під черепичним дахом. Він не приносив прохолоди, і від спеки рятували виключно товсті

стіни і сад, насаджений при заснуванні фортеці. Вдалині, в горах, де вітру не було, непорушно

стояли гігантські секвої і сосни, а коли піднімався туман і затоплював усе плоскогір’я, воно

здавалося звідти безкрайніх молочним морем. …Життя в президії була похмурим і одноманітним,

як дурманний вітер.

Скільки разів маленька Конча молилася божій матері, щоб та наблизила гори до самого берега, а

якось після землетрусу зізналася на сповіді, що дуже хотіла, аби море затопило президію.

– Навіщо, дитино? – запитав вражений настоятель монастиря.

– Тоді ми поїхали б в інше місце.

– А люди?

– Не знаю, – відповіла Конча – Я про них не думала.

...Якийсь час Конча їхала в повній тиші одна, милуючись древніми секвоями, верхівки яких сягали

країв ущелини, потім несподівано почула вигук і слідом за ним звуки пострілів... Дівчинка

інстинктивно натягнула повіддя, але кінь смикнувся убік, здибився і, скинувши її, поскакав

стежкою.

Конча впала в кущі і більше від переляку, ніж від удару, кілька хвилин лежала нерухомо. Постріли

і крик повторилися, а потім вона почула зовсім недалеко від того місця, де лежала, стукіт

падаючих каменів і побачила майже голого індіанця, який намагається піднятися на скелю.

Індіанець був у крові, задихався, зі злиплими волоссям і спотвореним стражданням ротом. Одне

око в нього витекло, на шиї теліпався обривок волосяної мотузки. Хитаючись, утікач намагався

вчепитися за виступ скелі, однак сили залишали його, і він, дряпнувши камені востаннє, зірвався

на дно ущелини.

***

ВИЛУЧИЛИ З БІБЛІОТЕК

, з розвідки А. Блюма «Блокадна тема в цензурній блокаді»

Звинувачення ...в тому, що …«натуралістично» зображали жахи блокадної зими 1941-1942 рр. Ось

цей другий, «змістовний», мотив став одним з головних під час «очищення» бібліотек від

«ідеологічно чужої» літератури.

З тієї ж причини наказом Леноблміськліту № 5 від 14 листопада 1951 р. була заборона повість

Івана Федоровича Кратта «Суворий берег», тричі випущений 1947 року різними ленінградськими

видавництвами. Оповідає вона про людей героїчної Ладозької траси («Дороги життя» в роки

війни), про страшні