Н. переклав з німецької мови рукописний учбовий курс «Політичної географії», який викладав у
корпусі І. М. Греч, а потім самостійно продовжив його. У «Передмові» вказувалося, що, не
зважаючи на припинення викладацької діяльності, Н. продовжує роботу над своїм географічним
оглядом і «має намір зробити його про всі не лише європейські, а й інші відомі держави і
володіння в світі».
...Різку оцінку дав епосі Середньовіччя, …яка залишила Росії «гідних, але посередніх
письменників».
...У своєму виданні (зібрання творів Ф. Прокоповича – авт.) Н. широко замінював застарілі слова і
словосполучення, підновляв транскрипції іноземних слів, іноді замінював їх російськими
еквівалентами, змінював синтаксис. Він надрукував тексти відповідно до правопису, який
«вживається в новітніх церковних книгах», цитати привів за «нововиправленою» єлизаветинською
Біблією, виправив помилки ранніх видань творів Прокоповича.
Особливу увагу приділяв пошуку «кращих списків» рукописних текстів.
ПЛОДИ ФЕОФАНОВОГО РОЗУМУ, з монографії С. Омілянчука «Виникнення текстології
нової російської літератури»
Звідси і завдання текстології того періоду: встановлення кращого, зразкового тексту і тлумачення, пояснення, коментування його. Ні про яку історію тексту, зведення його варіантів, редакцій і
різночитань, історії публікації чи видання, історії створення твору не велося й мови, та й не могло
її бути, оскільки друкували тексти зразкові. І завдання текстології тих років полягало у
встановленні його. Розглянуті вище видання творів М. В. Ломоносова і В. К. Тредіаковського
були, як про те вже говорилося, прижиттєвими, готувалися самими авторами і тому жодних
проблем текстологій при їх випуску не виникало.
У новій російській літературі проблеми ці вперше заявили про себе при виданні творів Феофана
Прокоповича 1760-1774 років. Здійснив його викладач словесності Сухопутного корпусу корпусі
С. Ф. Наковальнін і воно стало першим російським зібранням творів, підготовленим і випущеним
після смерті автора.
Готуючи звичайне для того часу видання просвітницького хаарктеру і тому не прагнучи до
вичерпної повноти, а відбираючи твори за естетичним і тематичним принципам, редактор, «понад
те сподівається, що багато хто із цікавості захочуть знати, чи немає ще якось плодів Феофанового
розуму... Зміст всіх його російською мовою надрукованих і письмових творів, які різняться
матерією і роками видання, де можливо було, ...зазначені».
Це видання важливе ще й тому, що в передмові до нього вперше в російській видавничій практиці
чітко сформульовані завдання і цілі його випуску, вказані принципи підготовки текстів творів, що
увійшли до нього. Важливо і те, що завдання збору і публікації творів автора органічно
поєднувалося вже й з проблемою випуску науково підготовлених текстів його творів в
майбутньому: «набагато справніше... виходити будуть».
Видавець нічого не говорить про просвітницькі і політичні завдання «Зібрання». Проте, якщо
врахувати, що вибір його ліг на політичну і публіцистичну спадщину найближчого соратника
Петра I, що у виданні немає жодного художнього твору і жодної чисто релігійної роботи Феофана
Прокоповича, а увійшли до нього лише ті роботи, в яких догми християнства служать лише
засобом, свого роду філософським і моральним обгрунтуванням реформаторських ідей,
військових, економічних, соціальних і політичних реформ царя, то дійсний сенс «Слів і мов
повчальних» стане ясним.
Цей чотиритомник у матеріальній формі виразив не тільки сукупність основних принципів і
характеристик едиційної підготовки просвітницьких видань, яка отримала своє повне вираження в
другій половині XVIII – першій третині XIX сторіч, а й віддзеркалив прийоми і методи добору та
розташування творів у виданнях даного типу, виразив систему ідей російської дворянсько-
разночинської інтелігенції того періоду, їх просвітницьку природу.
ВЧЕНИХ ВИКЛИКАЛИ З КИЄВА, з книги О. Пипіна «Історія руської літератури»
Московська Росія ставала все сильнішою державою. А держава потребувала різних технічних
знань. І в Москві відчули потребу вчених людей; їх почали викликати з Києва й Греції; а різного
роду техніків прийшлося шукати на Заході.
…Упродовж XVII-го сторіччя до Москви щораз більше просякають впливи київської і
західноруської школи. Ще до Петра в російському житті наполегливо виявлялась потреба нової
освіти. І було питання лише в тому, з якого джерела і яким шляхом її візьмуть: був нахил до шляху
південно-руського, де під впливами польсько-католицькими довелось би переймати європейську
освіченість із других рук.
…У половині XVII-гo віку врешті зрозуміли, що для книжної справи потрібно справжніх учених
людей; в себе вдома таких людей не було; їх почали викликати з Києва. Тим новим елементом,
який з кінця XVI-го сторіччя, а особливо впродовж XVII-го ст. втрутився у московську книжність і
вкінці запанував над нею, були освіта й література, що розвинулись у Західній Русі та в Києві. Це
втручення... стало зворотним пунктом у розвитку старої російської літератури й підготовчим
етапом до того її складу, який настав після петровської реформи.
…Західноруські письменники брались за праці, про які в Москві не думали й для яких московські
книжники були просто неспроможні. До таких належали праці з граматики слов’янської мови...,
словники... перший виклад катехізису, історичні твори, церковні повчання, врешті багата
література полемічна, що стояла на рівні тієї літератури, яка з боку єзуїтів була скерована проти
православ’я.
…Наприкінці XVII-го віку Москва була переповнена чужинцями: це були греки, «литовські люди»
(білоруси – авт.) і «черкаси» (українці – авт.) як помічники в перевірці і публікації книг, як
учителі в школах, нарешті якось утворених, як дорадники патріарха, вчителі царських дітей і
