КАРНІОЛІН-ПІНСЬКИЙ Матвій Михайлович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, критик. Псевдонім – «Арістотелід – лицар гекзаметру».

З дворянської родини.

Народився 23 листопада (4 грудня) 1796 р. в Сосницькому повіті Чернігівського намісництва

Російської імперії (нині – Сосницький район Чернігівської області України).

Помер 21 грудня 1866 р. (2 січня 1867) в м. Петербурзі (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Смоленську гімназію (1811), петербурзький Головний педагогічний інститут (1811-1816).

Працював викладачем Симбірської гімназії (1816-1823), московського Лефортовського

кадетського корпусу (з 1823), чиновником канцелярії московського генерал-губернатора (1825-

1831), начальником відділу Міністерства юстиції (1831-1835), обер-прокурором Сенату (1835-

1845), директор департаменту Міністерства юстиції (з 1845).

Друкувався в газеті «Московські відомості», журналах «Московський телеграф», «Праці

Товариства любителів російської словесності», «Син Вітчизни», «Російська старовина», «Новини

літератури».

Як літератор дебютував в журналі «Син Вітчизни» статтею «Бахчисарайський фонтан» (1824).

Потім настала черга віршів «На спокій» (1824), «Мисливець» (1825), критичних статей «Про

відкриття Великого Петровського театру», «Зауваження до аналізу прологу «Торжества муз»,

«Розмова з приятелем, або Дещо замість відповіді» (усі – 1825), «Про якості, які необхідні для

драматичного актора» (1826).

Наш земляк – автор п’єси «Егоїзм і філантропія» (1826).

Серед друзів та близьких знайомих К.-П. – М. Гоголь, І. Тургенєв, О. Пушкін, С. Аксаков, М.

Погодін, Д. Голіцин, Ф. Кокошкін, Є. Семенова, І. Дмитрієв, К. Данзас, П. Нащокін, В.

Арцимович, М. Бакунін, Д. Дашков, О. Шаховський та ін.

***

НЕ ЛИШЕ ДЛЯ СЕБЕ

, з життєвого кредо М. Карніоліна-Пінського

Труд не лише для себе.

ПРОСТОСЕРДНІСТЬ – ВИПАДКОВА, з статті М. Карніоліна-Пінського «Розмова з приятелем»

Аналізуючи «Онєгіна», захотів він (Польовий Г. – авт.) похвалити Пушкіна за допомогою

авторитету і для цього висловився так: «Головна ознака витонченого є простота», – сказав один

німецький філософ.

Цей німецький філософ є Ансильон. Він головною ознакою витонченості вважав простоту, тобто

нескладність (simplisite) ідеї в цілому творінні, і вельми відрізняє її від простосердості,

добродушності, або простодушності (naivete), котра полягає в тому, що особа, зв’язана

пристойністю, іноді висловлюється словами, рухами тіла або діями сильніше, ніж того бажає.

Простота є основна ознака витонченості, простосердість – випадкова. Г. Польовий змішав ці

різнорідні поняття і, прийнявши одне за інше, хотів примусити бідного Ансильона говорити, чого

він здоровий і подумати не захоче.

Як можна жарт розглядати як щось цілісне, щоб визначити красу його за стихійною ознакою

витонченого? Яка складність може бути в жарті? Яку добродушність знайшов вид [авець]

«М[осковского] т[елеграфу]» в кепкування над модними послідовниками Сміта? Кепкування це

смішне, дотепне, обдумане, приготована попередніми віршами, і тому не простодушна. Людина,

яка посилається на автора, якого не зрозуміла, яка не має ґрунтовного поняття про прекрасне і не

відрізняє цілого від частини, хай гнівається на мене скільки завгодно…

ГЕНІАЛЬНИЙ НАСЛІДУВАЧ, з рецензії М. Карніліна-Пінського на «Бахчисарайський фонтан»

О. Пушкіна

Байрон служив зразком для нашого поета; але Пушкін наслідував, як звичайно наслідують великі

художники: його поезія самодостатня.

ТРИМАВСЯ ОДНООСІБНО, з довідки «Карніолін-Пінський Матвій Михайлович» на rulex.ru

Обійнявши посаду губернського кримінальних справ стряпчого, Карніолін стояв серед товаришів

по службі осібно, обертався переважно в товаристві літераторів, писав в журналах і для театру,

проте статей своїх не підписував.

На початку 1830-х років він звернув на себе увагу міністра юстиції Дашкова і був переведений до

Санкт-Петербурга.

Суворий і прямолінійний юрист, він недовірливо відносився до багатьох сторін судової реформи

1864 р., коли вона ще не вийшла з процесу творення; особливо не подобалися йому присяжні

засідателі.

З введенням реформи в дію, Карніоліна призначили головуючим кримінального касаційного

департаменту, а також загальних зборів касаційних департаментів. Покликання на цей пост

застало Карніоліна на краю могили: він вже не в силах був брати участь в засіданнях Сенату.

Проте коли кримінальний департамент Сенату повинен був вперше розглядати, як перша

інстанція, одну справа за участю присяжних засідателів, Карніолін приїхав до Сенату, де його під

руки ввели на сходи.

У залі ж засідань в ньому прокинувся досвідчений юрист, який зрозумів, – і, мабуть, в душі

полюбив – нову, незвідану ще форму суду. Засідання він вів в усіх відношеннях зразково, з

повним дотриманням рівноправності сторін і збереженням пошани до обвинувачених, Напутнє

слово присяжним, сказане Карніоліним, було неупередженим…

СИТУАЦІЮ ВРЯТУВАВ ГРАФ БЛУДОВ, з книги Г. Джаншієва «Епоха великих реформ»

Граф Блудов, здогадавшись, що з цього безплідного листування, з цієї «праці, тяжкої до

безкінечності», не може вийти нічого путнього, вирішив махнути рукою на невиліковного маніяка

графа Паніна й зосередити справу судової реформи в головному управлінні II відділення Власної

Його Імператорської Величності канцелярії. З цією метою він виклопотав в 1850 і 1852 роках

Високі веління про заснування при II відділенні комітетів для складання проектів статутів

кримінального і цивільного судочинств.

До складу цивільного комітету увійшли – товариш міністра юстиції Іллічевський, сенатори:

Веймарн, Губе, Карніолін-Пінський, член консультації Міністерства юстиції Карцев, замінений

згодом обер-прокурором I-го департаменту Сенату