БОДЯНСЬКИЙ Осип Максимович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик, філолог, фольклорист. Псевдоніми – Ісько Материнка, М. Бода-Варвинець, І. Мастак. Пе-

рший на теренах Російської імперії магістр слов‘янських наріч; першим започаткував курс зі слов-

‘янської історії, літератури та фольклору в Московському університеті.

З родини священика.

Народився 30 жовтня (11) листопада 1808 р. в с. Варві Лохвицького повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – районний центр Чернігівської області України).

Помер 6 (18) вересня 1877 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).

Закінчив духовну семінарію (1831), філологічний факультет Московського університету (1834).

Викладав латинську мову в московській гімназії №2 (з 1835), був секретарем Товариства історії

старожитностей російських при Московському університеті (1845-1848; 1857-1877), редактором

«Читань в Товаристві історії й старожитностей російських при Московському університеті»

(вийшло 100 томів), директором друкарні Московського університету (з 1859).

Член-кореспондент Петербурзької АН (1854).

Секретар Московського товариства історії й старожитностей російських (1845).

Віднайшов Пересопницьке євангеліє (1837), вперше видав «Літопис Самовидця», «Історію Русів»

(1846) . Остання книга в незалежній Україні видрукувана у перекладі І. Драча (1991).

Друкувався в журналах «Син Вітчизни», «Вчених нотатках Московського університету»,

«Поголос», «Телескоп», «Московський спостерігач».

Як літератор дебютував збірником поезій «Малоросійські вірші» (1833).

Потім були змістовні рецензії на «Малоросійські повісті» Г. Квітки-Основ‘яненка (1834), книги

«Про погляди відносно походження Русі», «Наські українські казки» (обидві – 1835).

Б. – перекладач таких значущих слов‘янських пам‘яток як «Виноробські статути», «Древньохорва-

тські хроніки», «Слов‘янські старожитності», «Слов‘янський народоопис».

На сторінках якого очолюваних ним «Читань» наш земляк систематично друкував наукові публі-

кації з історії та літератури. Немало місця займали й доробки, що стосувалися українських літопи-

сів та інших старожитностей. Так, завдяки Б. світ побачили «Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодо-

сія Печерського», матеріали по діяльність Кирила і Мефодія.

Наш земляк запропонував поділяти народну руську поезію на дві «основні стихії» – південну та

північну. Про цілеспрямований інтерес Б. до власних коренів свідчать доробки «Про народну

поезію слов’янських племен», «Розгляд різних думок про давню мову північних і південних русів»

(обидва – 1837) й «Про час появи слов’янської писемності» (1855).

Б. брав активну участь в підготовці посмертного видання творів М. Гоголя, був серед тих, хто

прощався з тілом Т. Шевченка у церкві Тихона-чудотворця у Москві.

Незважаючи на свій високий статус, наш земляк мав проблеми з владою. Так, за спробу

надрукувати власний переклад книги британського дипломата Д. Флетчера «Про державу руську»

(1848) часопис за «найвищим розпорядженням» Миколи I закрили. Б. відсторонили від професури

й звільнили з посади секретаря Товариства історії старожитностей російських.

Пізніше через те, що він мав відмінні від офіційної науки погляди на проблему уніатів в Росії, його

цинічно забалотували при черговому обранні на посаду й звільнили з Московського університету

(1868).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, С. Враз, М. Максимо-

вич, М. Лермонтов, І. Гончаров, С. Аксакова, П. Шафарик, М. Станкевич, В. Ганка, Г. Данилевсь-

кий, А. Кримський, Ф. Челаківський, К. Аксаков та ін.

***

ТРИВКА САМОБУТНІСТЬ НАРОДІВ

, з життєвого кредо О. Бодянського

Любов до свого, рідного – справжній ключ до істинного просвітництва, правдивого

самовдосконалення, джерело життя живого, плідного, самостійного, своєрідного, своєчасного, своєстихійного, всебічного, повного, вічноюного. Ось у чому полягає тривка самобутність

народів!

ГОГОЛЬ ЗАПИТАВ, ЧИ БУДУ Я НА ВАРЕНИКАХ, з «Щоденників» О. Бодянського

12-го травня 1850

Нарешті я зібрався до М. В. Гоголя. Ввечері, годині о дев’ятій, відправився до нього на квартиру

графа Толстого, на Нікітському бульварові, в будинкові Тализіної. Біля ґанку стояли чиїсь дрожки.

На моє запитання:

– Чи вдома Гоголь? – лакей відповідав, запинаючись:

– Вдома, але нагорі в графа.

– Потрудися доповісти йому про мене.

…Хвилин за п’ять прийшов Гоголь, перепрошуючи, що затримався.

– Сидів з одним старим знайомим, – сказав він, – з яким вже дуже давно не бачився.

– Я вас не порушую ваших планів своїм відвідуванням?

– О, ні, ми посидимо, скільки вам завгодно. Чим же вас пригощати?

– Рішуче нічим.

– Чаєм?

– Його я не п’ю ніколи. Будь ласка, не турбуйтеся: я не п’ю нічого, крім води.

– А, тоді дозвольте почастувати вас содовою?

Лакей негайно приніс пляшку, і налив води у невелику склянку.

– Кілька разів збирався до вас, але що-небудь заважало. Сьогодні, нарешті, вибрав момент і

завернув. Думаю, якщо навіть не застану, те залишу записку, аби знали, що я таки відвідав ваше

помешкання.

– Так, – підхопив він. Слуга мій говорить, що до мене, близько полудня, якась бабуся заходила і

тричі прохала передати, що в мене була; а тепер я чую, що вона вже покійниця. …Ймовірно, бідненька, втомившись від ходіння, знемогла під тягарем років, повернувшись до своєї світлиці, здається, на третьому поверсі».

Далі ми зачепили тему російської літератури, також і тієї обставини, яка перешкоджає Москві

мати власний журнал; «Московитянина» давно вже ніхто журналом не вважає.

– Добре б вам узятися за журнал; ви і досвідчені в цій справі, та й маєте багатий запас від

«Читань»…

–…Для цього потрібно, насамперед, … без чого ніякий журнал не може бути.

– Розумію, – капітал.