світлий день в ніч чорну порина,

Й фіалка в’яне, що весні так личить,

Як скроні посріблила сивина;

Коли я бачу знов гаї безлисті,

Де в спеку тінь знаходили стада,

Й кива з возів у павутин намисті

Снопів остистих сива борода; –

Тоді я згадую про твою вроду,

Що і її загибель скоро жде.

А втім, краса дасть радо на це згоду,

Як бачить, що нова на зміну йде.

Час нищить помахом коси одним:

Залиш нащадків, щоб змагаться з ним.

13

О, будь собою! Ним ти можеш буть

Не довше, ніж живеш на цьому світі.

До смерті ж готуватись не забудь:

В кімсь повторись – нехай це будуть діти.

Тоді твоя не кінчиться краса,

По смерті не лишивши навіть згадку –

Вона в майбутнє перейде уся,

Твій образ повторивши у нащадку.

Хіба ж не милий нам батьківський дім,

Його ми від негод оберігаєм,

Від буревіїв і суворих зим,

В нім смерті подиху не відчуваєм.

Не будь лиш марнотратом, любий мій:

Ти батька мав – то й син хай має твій.

14

Хоч астрономію я поважаю,

Та зорі не повідають мені,

Чи недороду бути, чи врожаю,

Чумі, потопу, голоду, війні;

Погоду я й на день не передбачу,

Що буде завтра: вітер, дощ, роса;

Й сказать не зможу: успіх чи невдачу

Правителям віщують небеса.

В твоїх очах лиш вловлюю зізнання,

Й підтверджують зірки пророцтва їх,

Що вічне правди і краси єднання,

Як у нащадках втілишся своїх.

А якщо ні, то щезне за тобою

Краса – і правду забере з собою.

15

Коли я бачу, як краса згоря,

Як мить лиш відділя ріст від згасання,

Й що світ – лиш сцена, лиш вистава й гра,

Щоб в ній збувались зорей віщування;

Коли дивлюсь, як нас ті ж небеса

Ростять і нищать, мов стебло рослини:

Леліють юних, як згаса краса –

Байдужі, й забувають в домовині; –

Я ладен юнь твою боготворить,

Схвильований несталістю такою,

Де час і тлін взялись перетворить

Твій юний день в ніч вічного покою.

Й мов пагону, тобі – вже так люблю –

Змарноване все знов я прищеплю.

16

Але чому із часом у двобої

До перемоги ти не прагнеш більш,

Й для захисту вже не шукаєш зброї

Надійнішої за мій скромний вірш?

Тепер, як ти досяг свого зеніту,

Сади ж дівочі заглушив бур’ян,

Вони твого живого прагнуть цвіту,

А не під пензлем зрощених рум’ян.

Саме життя акценти всі розставить.

Ні грифель часу, ні перо моє

Не збереже й належно не представить

В очах потомків надбання твоє.

Лиш втілившись у дітях за життя,

Продовжиш цим земне своє буття.

17

Ну хто колись повірить у мій вірш,

Хай ти у нім коштовніший перлини;

Та – свідок бог – могили він не згірш:

Все взявши, не покаже й половини.

Якби вмістити навіть зміг в сонет

Красу очей твоїх в рядку одному,

Потомок скаже: «Бреше цей поет,

Божественне даруючи земному», –

Й на кпини візьме зжовклий папірець,

Немов дідка, що здатен прибрехати;

Мовляв, поет собі брав за взірець

З античних од спотворені цитати.

Живи ж тоді твій син – і в спорі тім

Явивсь би двічі ти: в віршах і в нім.

18

Чи ж порівнять тебе із літнім днем?

Миліший ти й чарівніший за нього.

Буває, в травні холодом війне,

Та й літо наше – кілька тижнів всього:

То спекою сяйне з усіх сторін,

То лиш прогляне з хмар небесне око,

Природа в круговерті примх і змін

То нас леліє, то гнітить глибоко.

Але твоя не кінчиться краса,

І літо твоє вічне не зів’яне,

Безсила смерть тут і її коса,

Бо охоронцем твоїм вірш мій стане.

Ти будеш в ньому жити до тих пір,

Допоки дишуть груди й бачить зір.

19

О, ненаситний часе, лева кігті

Затуплюй, все живе винищуй, рви

Із пащі тигра ікла, якщо б міг ти,

То й фенікса спали в його крові;

У круговерті вічній пори року

Тасуй, як хочеш, в радості й журбі;

Пошли нам кару, навіть хай жорстоку –

Забороняю лиш одне тобі:

О, не карбуй чоло його в знемозі,

В глибоких зморшках усміх не гаси –

У юності й краси апофеозі

Хай він залишиться взірцем краси.

Та якщо навіть вчиниш ти найгірш –

Він вічно юним увійде в мій вірш.

20

Ти у природи взяв обличчя жінки,

Панянко-пане пристрастей моїх,

Жіночу серця ніжність, та не вчинки

Примхливі – корінь вад її усіх.

Такий же погляд, тільки без лукавства,

Що в позолоті бачить все навкруг,

Весь – гра відтінків, але без недбальства,

Чаруєш друзів, зваблюєш подруг.

Тебе природа жінкою б створила,

Та, спалахнувши пристрастю сама,

Вона мене з тобою розлучила,

Те давши, в чім потреб мені нема.

Для втіх жіноцтва створений – будь ним:

Мені любов віддай, все інше – їм.

21

Ні, тих поетів не візьму подобу,

В чиїх віршах фальшивий блиск краси,

Які і в небі бачать лиш оздобу,

Й лиш ангельські скрізь чують голоси;

Що з місяцем і сонцем все рівняють,

З землею і з перлинами морів,

З квітневим цвітом першим, всім, що знають

У цім найкращому з усіх світів.

Дозволь мені, правдивому в любові,

Й у вірші обійтися без прикрас –

Він весь земний, не в осяйному слові,

Як той, що з неба споглядає нас.

Та й що любові похвали мої –

Я ж продавати не берусь її.

22

Не вірю дзеркалу, що постарів,

До того часу, поки юний ти;

Та ляже зморшка і тобі між брів,

Як визнаю: й мені більш не цвісти.

Бо вся краса квітучих днів твоїх –

Мого лиш серця сяючий убір,

Що в твоїх грудях, як твоє – в моїх;

Й не старший я за тебе вже з тих пір.

То ж, любий мій, і ти про себе дбай,

Як я про тебе, в кім моє життя;

Про серце в грудях теж не забувай,

Як ніжна мати про своє дитя; –

Бо б’ються спільно юне і старе –

Й твоє загине, як моє замре.

23

Як той актор невпевнений на сцені,

Що з остраху з своєї ролі збивсь,

Чи той безумець, що в злобі шаленій

Безвольним і засліпленим зробивсь –

Так я, сором’язливий, забуваю,

Що про любов сказати було б слід;

Від ніжності більш мовчазним буваю,

Не в змозі подолать