любові гніт.

То ж хай хоч книга до тебе говорить,

Німий посланець, мовою віршів;

Що рветься з серця, хай вона повторить,

Сказавши більш, аніж лавина слів.

Що пише – вмій читать – любов німа:

Очима чути вчить вона сама.

24

Мій маляр-зір наніс лице твоє

На найніжніше серця тло мого;

Й за раму стало тіло вже моє,

За перспективу ж – майстра ремесло.

А ти, щоб свій побачить силует,

Крізь маляра вдивляйся в його твір;

В моїх грудей майстерні твій портрет,

Та вікна в ній вже склитиме твій зір.

На послуги очей взаємні глянь:

Мої твій образ творять, а твої

Є вікнами грудей моїх, крізь грань

Їх сонце осяйне скарби мої.

Та їх майстерність з присмаком вини:

Прикрашують, що бачили вони.

25

Хай хваляться, до кого схильні зорі,

Хто славою, хто титулом своїм,

А я, у них не будучи в фаворі,

Отримав дар, який не рівня їм.

Вельможа знатний в славі і гордині –

Та він під сонцем лиш нагідок цвіт,

Й зотліє його слава в домовині,

Як і вони – не лишиться і слід.

І полководець, чий тріумф відбувся,

Як виграв сотні битв; одну ж програв –

Одразу звань і титулів позбувся,

Й забули всі заслуги, що він мав.

Я ж тішусь, що любимий і люблю:

Любов не відберуть, сам не згублю.

26

Володарю мій любий! Бути бранцем

Твоїх заслуг – життя в цім бачу зміст,

Тобі рядок цей шлю своїм посланцем

Засвідчить шану, а не власний хист; –

Таку глибоку, що слова убогі

Навряд чи й виразять її, як слід,

Та все ж надіюсь, що знайдуть дороги

До твого серця, влються в думки хід; –

До тих пір, поки – з долею у змові –

Зоря сяйне і в сутінки мої,

Й нове вбрання дасть і моїй любові,

Щоб ти належно оцінив її.

Про неї лиш тоді скажу тобі,

А поки-що таїтиму в собі.

27

За день втомившись, хочу я заснуть,

Знайти у ліжку бажаний спочинок,

Та знов думки, варт очі лиш зімкнуть,

У мандри звуть, снуються без зупинок.

Вони прямують в далеч від мене

До тебе, мов до місць святих прочани;

Хоч втомлений, та око й не змигне,

Вдивляючись в пітьму, куди помчали;

Й знаходить в ній душі моєї зір

Твою незриму тінь мені сліпому,

Що морок розганя, мов сяйво зір,

Й по-іншому явля красу знайому.

Й так вічно: день дзвінкий чи ніч німа –

З-за тебе мені спокою нема.

28

Як повернуть мені блаженний спокій,

Якщо й спочинок – втома лиш одна?

Й тривоги дня чи ж ніч розвіє, поки

Гнітить щоночі день і ніч – щодня?

Хоч вороги, та, взявшися за руки,

Заповзялись на мене день і ніч:

Один – важкою працею; розпуки

Відчаєм – інша, сон прогнавши пріч.

Я дню лестив: нехай негода злиться –

Розсіє млу твій сонцесяйний зір;

Я обіцяв, що й ніч смагляволиця

Тобою осяйнеться замість зір.

Та день щодня поглиблює мій жаль,

А ніч щоночі збільшує печаль.

29

Зневажений і богом, і людьми,

Один свою оплакую неволю,

Й тривожу небо відчаю слізьми,

Себе жалію, проклинаю долю;

Бажаю бути схожим на того,

Хто сповнений надій, хто друзів має,

І прагну взяти все з надбань його,

Чому в собі радів би, та немає, –

Хоч в цих думках моя розпука вся,

Та все ж душа, коли тебе згадаю,

Мов жайворонок, рветься в небеса

Й співає гімни біля брами раю.

Я навіть спомин про твою любов

На королівську не зміняв би кров.

30

Коли на суд блаженно-тихих дум

Я викликаю спомин про минуле

Й, згадавши втрати, відчуваю сум,

Як свіжим болем з пам’яті війнуло; –

Тоді ридаю я невтішно знов

За друзями, яких взяла могила;

І втрачену оплакую любов,

І долі дорікаю, що немила;

Й зітхаю щемом давніх тих зітхань,

Й страждаю тим стражданням ще сильніше;

І нарікаю ехом нарікань,

Й за все плачу, мов не платив раніше.

Та лиш тебе згадаю, друже мій,

Як забуваю втрати й смуток свій.

31

У грудях в тебе пристрасть тих сердець,

Що я вважав спочилими в могилі,

Й любові найніжнішої взірець

Найкращих друзів, їх обличчя милі.

О, та любов! З-за неї скільки їх

З очей моїх пролито сліз пекучих?

Ті ж чую голоси в словах твоїх;

Їх мов і не було – втрат неминучих.

В тобі останній захисток знайшло

Все, що любив, за чим тужив по тому,

І зараз все те, що колись було

У багатьох – тепер в тобі одному.

Їх всіх явля в тобі любов моя –

І вам усім належу вже і я.

32

О, якщо ти той день переживеш,

Як скнара-смерть прийде по моє тіло,

То, може, скромні ці рядки знайдеш,

Рукою друга черкнуті невміло.

Сучасне порівнявши із старим,

Й віддавши виграш нинішнім поетам,

Залиш їх з-за любові, не з-за рим,

Вже перевершених натхнення злетом.

О, пошануй хоч подумки мене:

«Якби з епохою зростала й муза друга –

Його віршів проміння осяйне

Живила б серця ніжного напруга.

Й хоч він помер і зріс поетів хист,

Та в них ціню я форму, в ньому ж – зміст».

33

Я бачив часто, як звитяжний ранок

Гірські вершини поглядом пестив,

З долин зелених проганяв останок

Пітьми, й потоку води золотив;

Й одразу ж, низьким хмарам волю давши

Тинятись скрізь, де і стежок нема,

Від світу ясного лице сховавши,

До заходу схилявся крадькома.

Так сонечко й моє колись сяйнуло

В ранкову пору ласкою й теплом;

Та лиш на мить, і в хмари знов пірнуло,

Моє добро враз обернувши злом.

Як хмариться й небесне – чи ж мене

Промінням завжди грітиме земне?

34

Чому ти день погожий обіцяла,

Що без плаща пустився я у путь?

Щоб перестріла мене хмар навала –

Ти ж в затишку могла дощ перебуть?

Мені не досить, що твій промінь знову

Зігрів чоло, посічене дощем.

Де взяти мазь мені й таку відмову,

Щоб зцілювати й рани, й серця щем?

Розкаяння твоє мого вже лиха

Не зменшує і втрати не верта,

Бо кривдника печаль – слабка то втіха

Тому, хто кривд важких несе хреста.

Та сліз цих перли! Вже і за одну

Простити ладен всю твою вину.

35

Є в роз