- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (14) »
любові гніт.
То ж хай хоч книга до тебе говорить, Німий посланець, мовою віршів; Що рветься з серця, хай вона повторить, Сказавши більш, аніж лавина слів.
Що пише – вмій читать – любов німа: Очима чути вчить вона сама.
Мій маляр-зір наніс лице твоє На найніжніше серця тло мого; Й за раму стало тіло вже моє, За перспективу ж – майстра ремесло.
А ти, щоб свій побачить силует, Крізь маляра вдивляйся в його твір; В моїх грудей майстерні твій портрет, Та вікна в ній вже склитиме твій зір.
На послуги очей взаємні глянь: Мої твій образ творять, а твої Є вікнами грудей моїх, крізь грань Їх сонце осяйне скарби мої.
Та їх майстерність з присмаком вини: Прикрашують, що бачили вони.
Хай хваляться, до кого схильні зорі, Хто славою, хто титулом своїм, А я, у них не будучи в фаворі, Отримав дар, який не рівня їм.
Вельможа знатний в славі і гордині – Та він під сонцем лиш нагідок цвіт, Й зотліє його слава в домовині, Як і вони – не лишиться і слід.
І полководець, чий тріумф відбувся, Як виграв сотні битв; одну ж програв – Одразу звань і титулів позбувся, Й забули всі заслуги, що він мав.
Я ж тішусь, що любимий і люблю: Любов не відберуть, сам не згублю.
Володарю мій любий! Бути бранцем Твоїх заслуг – життя в цім бачу зміст, Тобі рядок цей шлю своїм посланцем Засвідчить шану, а не власний хист; –
Таку глибоку, що слова убогі Навряд чи й виразять її, як слід, Та все ж надіюсь, що знайдуть дороги До твого серця, влються в думки хід; –
До тих пір, поки – з долею у змові – Зоря сяйне і в сутінки мої, Й нове вбрання дасть і моїй любові, Щоб ти належно оцінив її.
Про неї лиш тоді скажу тобі, А поки-що таїтиму в собі.
За день втомившись, хочу я заснуть, Знайти у ліжку бажаний спочинок, Та знов думки, варт очі лиш зімкнуть, У мандри звуть, снуються без зупинок.
Вони прямують в далеч від мене До тебе, мов до місць святих прочани; Хоч втомлений, та око й не змигне, Вдивляючись в пітьму, куди помчали;
Й знаходить в ній душі моєї зір Твою незриму тінь мені сліпому, Що морок розганя, мов сяйво зір, Й по-іншому явля красу знайому.
Й так вічно: день дзвінкий чи ніч німа – З-за тебе мені спокою нема.
Як повернуть мені блаженний спокій, Якщо й спочинок – втома лиш одна? Й тривоги дня чи ж ніч розвіє, поки Гнітить щоночі день і ніч – щодня?
Хоч вороги, та, взявшися за руки, Заповзялись на мене день і ніч: Один – важкою працею; розпуки Відчаєм – інша, сон прогнавши пріч.
Я дню лестив: нехай негода злиться – Розсіє млу твій сонцесяйний зір; Я обіцяв, що й ніч смагляволиця Тобою осяйнеться замість зір.
Та день щодня поглиблює мій жаль, А ніч щоночі збільшує печаль.
Зневажений і богом, і людьми, Один свою оплакую неволю, Й тривожу небо відчаю слізьми, Себе жалію, проклинаю долю;
Бажаю бути схожим на того, Хто сповнений надій, хто друзів має, І прагну взяти все з надбань його, Чому в собі радів би, та немає, –
Хоч в цих думках моя розпука вся, Та все ж душа, коли тебе згадаю, Мов жайворонок, рветься в небеса Й співає гімни біля брами раю.
Я навіть спомин про твою любов На королівську не зміняв би кров.
Коли на суд блаженно-тихих дум Я викликаю спомин про минуле Й, згадавши втрати, відчуваю сум, Як свіжим болем з пам’яті війнуло; –
Тоді ридаю я невтішно знов За друзями, яких взяла могила; І втрачену оплакую любов, І долі дорікаю, що немила;
Й зітхаю щемом давніх тих зітхань, Й страждаю тим стражданням ще сильніше; І нарікаю ехом нарікань, Й за все плачу, мов не платив раніше.
Та лиш тебе згадаю, друже мій, Як забуваю втрати й смуток свій.
У грудях в тебе пристрасть тих сердець, Що я вважав спочилими в могилі, Й любові найніжнішої взірець Найкращих друзів, їх обличчя милі.
О, та любов! З-за неї скільки їх З очей моїх пролито сліз пекучих? Ті ж чую голоси в словах твоїх; Їх мов і не було – втрат неминучих.
В тобі останній захисток знайшло Все, що любив, за чим тужив по тому, І зараз все те, що колись було У багатьох – тепер в тобі одному.
Їх всіх явля в тобі любов моя – І вам усім належу вже і я.
О, якщо ти той день переживеш, Як скнара-смерть прийде по моє тіло, То, може, скромні ці рядки знайдеш, Рукою друга черкнуті невміло.
Сучасне порівнявши із старим, Й віддавши виграш нинішнім поетам, Залиш їх з-за любові, не з-за рим, Вже перевершених натхнення злетом.
О, пошануй хоч подумки мене: «Якби з епохою зростала й муза друга – Його віршів проміння осяйне Живила б серця ніжного напруга.
Й хоч він помер і зріс поетів хист, Та в них ціню я форму, в ньому ж – зміст».
Я бачив часто, як звитяжний ранок Гірські вершини поглядом пестив, З долин зелених проганяв останок Пітьми, й потоку води золотив;
Й одразу ж, низьким хмарам волю давши Тинятись скрізь, де і стежок нема, Від світу ясного лице сховавши, До заходу схилявся крадькома.
Так сонечко й моє колись сяйнуло В ранкову пору ласкою й теплом; Та лиш на мить, і в хмари знов пірнуло, Моє добро враз обернувши злом.
Як хмариться й небесне – чи ж мене Промінням завжди грітиме земне?
Чому ти день погожий обіцяла, Що без плаща пустився я у путь? Щоб перестріла мене хмар навала – Ти ж в затишку могла дощ перебуть?
Мені не досить, що твій промінь знову Зігрів чоло, посічене дощем. Де взяти мазь мені й таку відмову, Щоб зцілювати й рани, й серця щем?
Розкаяння твоє мого вже лиха Не зменшує і втрати не верта, Бо кривдника печаль – слабка то втіха Тому, хто кривд важких несе хреста.
Та сліз цих перли! Вже і за одну Простити ладен всю твою вину.
Є в роз
То ж хай хоч книга до тебе говорить, Німий посланець, мовою віршів; Що рветься з серця, хай вона повторить, Сказавши більш, аніж лавина слів.
Що пише – вмій читать – любов німа: Очима чути вчить вона сама.
24
Мій маляр-зір наніс лице твоє На найніжніше серця тло мого; Й за раму стало тіло вже моє, За перспективу ж – майстра ремесло.
А ти, щоб свій побачить силует, Крізь маляра вдивляйся в його твір; В моїх грудей майстерні твій портрет, Та вікна в ній вже склитиме твій зір.
На послуги очей взаємні глянь: Мої твій образ творять, а твої Є вікнами грудей моїх, крізь грань Їх сонце осяйне скарби мої.
Та їх майстерність з присмаком вини: Прикрашують, що бачили вони.
25
Хай хваляться, до кого схильні зорі, Хто славою, хто титулом своїм, А я, у них не будучи в фаворі, Отримав дар, який не рівня їм.
Вельможа знатний в славі і гордині – Та він під сонцем лиш нагідок цвіт, Й зотліє його слава в домовині, Як і вони – не лишиться і слід.
І полководець, чий тріумф відбувся, Як виграв сотні битв; одну ж програв – Одразу звань і титулів позбувся, Й забули всі заслуги, що він мав.
Я ж тішусь, що любимий і люблю: Любов не відберуть, сам не згублю.
26
Володарю мій любий! Бути бранцем Твоїх заслуг – життя в цім бачу зміст, Тобі рядок цей шлю своїм посланцем Засвідчить шану, а не власний хист; –
Таку глибоку, що слова убогі Навряд чи й виразять її, як слід, Та все ж надіюсь, що знайдуть дороги До твого серця, влються в думки хід; –
До тих пір, поки – з долею у змові – Зоря сяйне і в сутінки мої, Й нове вбрання дасть і моїй любові, Щоб ти належно оцінив її.
Про неї лиш тоді скажу тобі, А поки-що таїтиму в собі.
27
За день втомившись, хочу я заснуть, Знайти у ліжку бажаний спочинок, Та знов думки, варт очі лиш зімкнуть, У мандри звуть, снуються без зупинок.
Вони прямують в далеч від мене До тебе, мов до місць святих прочани; Хоч втомлений, та око й не змигне, Вдивляючись в пітьму, куди помчали;
Й знаходить в ній душі моєї зір Твою незриму тінь мені сліпому, Що морок розганя, мов сяйво зір, Й по-іншому явля красу знайому.
Й так вічно: день дзвінкий чи ніч німа – З-за тебе мені спокою нема.
28
Як повернуть мені блаженний спокій, Якщо й спочинок – втома лиш одна? Й тривоги дня чи ж ніч розвіє, поки Гнітить щоночі день і ніч – щодня?
Хоч вороги, та, взявшися за руки, Заповзялись на мене день і ніч: Один – важкою працею; розпуки Відчаєм – інша, сон прогнавши пріч.
Я дню лестив: нехай негода злиться – Розсіє млу твій сонцесяйний зір; Я обіцяв, що й ніч смагляволиця Тобою осяйнеться замість зір.
Та день щодня поглиблює мій жаль, А ніч щоночі збільшує печаль.
29
Зневажений і богом, і людьми, Один свою оплакую неволю, Й тривожу небо відчаю слізьми, Себе жалію, проклинаю долю;
Бажаю бути схожим на того, Хто сповнений надій, хто друзів має, І прагну взяти все з надбань його, Чому в собі радів би, та немає, –
Хоч в цих думках моя розпука вся, Та все ж душа, коли тебе згадаю, Мов жайворонок, рветься в небеса Й співає гімни біля брами раю.
Я навіть спомин про твою любов На королівську не зміняв би кров.
30
Коли на суд блаженно-тихих дум Я викликаю спомин про минуле Й, згадавши втрати, відчуваю сум, Як свіжим болем з пам’яті війнуло; –
Тоді ридаю я невтішно знов За друзями, яких взяла могила; І втрачену оплакую любов, І долі дорікаю, що немила;
Й зітхаю щемом давніх тих зітхань, Й страждаю тим стражданням ще сильніше; І нарікаю ехом нарікань, Й за все плачу, мов не платив раніше.
Та лиш тебе згадаю, друже мій, Як забуваю втрати й смуток свій.
31
У грудях в тебе пристрасть тих сердець, Що я вважав спочилими в могилі, Й любові найніжнішої взірець Найкращих друзів, їх обличчя милі.
О, та любов! З-за неї скільки їх З очей моїх пролито сліз пекучих? Ті ж чую голоси в словах твоїх; Їх мов і не було – втрат неминучих.
В тобі останній захисток знайшло Все, що любив, за чим тужив по тому, І зараз все те, що колись було У багатьох – тепер в тобі одному.
Їх всіх явля в тобі любов моя – І вам усім належу вже і я.
32
О, якщо ти той день переживеш, Як скнара-смерть прийде по моє тіло, То, може, скромні ці рядки знайдеш, Рукою друга черкнуті невміло.
Сучасне порівнявши із старим, Й віддавши виграш нинішнім поетам, Залиш їх з-за любові, не з-за рим, Вже перевершених натхнення злетом.
О, пошануй хоч подумки мене: «Якби з епохою зростала й муза друга – Його віршів проміння осяйне Живила б серця ніжного напруга.
Й хоч він помер і зріс поетів хист, Та в них ціню я форму, в ньому ж – зміст».
33
Я бачив часто, як звитяжний ранок Гірські вершини поглядом пестив, З долин зелених проганяв останок Пітьми, й потоку води золотив;
Й одразу ж, низьким хмарам волю давши Тинятись скрізь, де і стежок нема, Від світу ясного лице сховавши, До заходу схилявся крадькома.
Так сонечко й моє колись сяйнуло В ранкову пору ласкою й теплом; Та лиш на мить, і в хмари знов пірнуло, Моє добро враз обернувши злом.
Як хмариться й небесне – чи ж мене Промінням завжди грітиме земне?
34
Чому ти день погожий обіцяла, Що без плаща пустився я у путь? Щоб перестріла мене хмар навала – Ти ж в затишку могла дощ перебуть?
Мені не досить, що твій промінь знову Зігрів чоло, посічене дощем. Де взяти мазь мені й таку відмову, Щоб зцілювати й рани, й серця щем?
Розкаяння твоє мого вже лиха Не зменшує і втрати не верта, Бо кривдника печаль – слабка то втіха Тому, хто кривд важких несе хреста.
Та сліз цих перли! Вже і за одну Простити ладен всю твою вину.
35
Є в роз
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (14) »