чтива заразили мене середньосхідним сентименталізмом, якого я вже тоді соромилась. Треба б відцензурувати ці інкунабули.

Тоді я, безперечно, боролася з янголом і мала враження, що виплутаюся так само гідно, як і Святий Яків. Я не моргнула, мої очі не зрадили мене.

Не знаю і ніколи не довідаюсь, чи ті сльози Елени були щирі. Якби знала, то могла б тепер визначити, чи те, що сталося згодом, було її майстерним ходом, чи простою вдачею.

Можливо і те, й те разом, тобто грою з вогнем.

Вона потупила очі.

То була більша поразка, аніж моргнути.

Вона відверто схилила голову на знак того, що програла.

І на основі законів всесвітнього тяжіння, від цього нахилу голови вилились усі запаси слізних залоз, і я помітила, як по її щічках задзюрчали два мовчазні струмочки.

Отже, я перемогла! Але уявіть лишень, якою нестерпною була мені та перемога.

Я почала говорити. Я сказала все, чого не слід було говорити:

— Елено, я збрехала. Я брешу вже протягом багатьох місяців.

Двійко очей дивилися на мене. Я здивувалася, що у тому погляді зовсім не було здивування. Очі лише ждали слушної нагоди.

Але вже запізно.

— Я кохаю тебе. Я тебе не розлюбила. Я не дивилася у твій бік через настанову. Але я все-таки дивилася на тебе крадькома, бо не можу не дивитися на тебе, тому що ти найгарніша і тому що я тебе кохаю.

Не така жорстока, ніж Елена, чума вже, мабуть, промовила б щось на зразок: «Більше не треба!» Елена мовчала і дивилась на мене, як лікар на хворого. Я це добре розуміла.

Помилка — це як спиртне. Дуже швидко усвідомлюєш, що заходиш надто далеко. Але перш ніж здоровий глузд звелить зупинитись, щоб не завдавати собі надто великої шкоди, щось схоже на навіженість, витоки якої лежать десь за межами пияцтва, примушує не зупинятися. Цю несамовитість, хоч би якою дивною вона здавалась, можна було б назвати гординею. Гординею волати, що наперекір всьому, ти маєш право пити і помилятися. Чіплятися за помилку або за спиртне набуває тоді значення аргументу, виклику логіці: якщо я не кидаю пити — значить, маю рацію. І нехай інші сприймають це, як їм заманеться. І я далі питиму, доки розбурхана стихія не урезонить мене, доки не перетворюся на алкоголічку або не стану на обліку у товаристві анонімних пияків, доки не звалюся під стіл, або доки на мене не плюнуть з агресивно-безрадісною впевненістю, що я вселюдське посміховисько. Впевнена, що за десять років, за десять століть час, Історія або Легенда врешті-решт виправдають мене. Це, власне, вже не матиме жодного значення, бо час розставить все на свої місця, бо для будь-якої помилки чи вади існує свій золотий вік, бо кожна епоха має свої помилки.

Насправді люди, які наполягають на власній неправоті — містики. Тому що знають у глибині душі, що роблять надто довгострокові інвестиції, що помруть задовго до свідчень Історії. Але поринають у майбутнє з бентежністю месії, впевнені, що про них згадають, — що у золотому віці алкоголіків скажуть: «Цей… як його… захожий барів, був предтечею», і що про них збережуть пам’ять у апогеї епохи Ідіотизму.

Отож, того березневого дня 1975 року я дуже швидко зрозуміла, що помиляюсь. Але, оскільки, як справжня дурепа, тобто як людина з почуттям честі, я достатньо довірлива, то й вирішила не зупинятись:

— Тепер я вже не прикидатимусь. А, може, й прикидатимусь, але тоді ти знатимеш, що це удаване.

Тут я справді зайшла надто далеко.

Елені, мабуть, здалося, що це я вже переборщила і ситуація перестає бути комічною. Убивче байдуже, підтвердивши це ще й поглядом, заявила:

— Це все, що я хотіла знати.

Розвернулась на підборах і попливла повільною ходою, ледь лишаючи слід на багнюці.

Дарма що я вже збагнула власну помилку, стерпіти її наслідків я не могла. Більше того, вважала, що рахунки мені виставлено надто рано. Не встигла навіть посмакувати власні огріхи.

Я стрибнула обома ногами у місиво, щоб наздогнати красуню.

— А ти, Елено, ти кохаєш мене?

Вона подивилася на мене, ввічлива, але відсторонена, що само собою було красномовною відповіддю, та й пішла собі далі.

Я сприйняла те як ляпас. Мої щічки горіли від злості, відчаю й приниження.

Трапляється, що погорда змушує забути про почуття гідності. Коли до цього домішується ще й шалене осміяне кохання, то крах може набути загрозливого масштабу.

Одним стрибком у багнюку я наздогнала мою кохану.

— Е-ні! Не все так просто! Якщо тобі заманулося приректи мене на страждання, то дивися на них.

— З якого дива? Хіба це цікаво? — відповів ангельський голосок.

— То вже не моя проблема. Ти просила мене страждати, то дивися, як я страждаю.

— Я тебе про щось просила? — перепитала незворушна, як нейтральна Швейцарія.

— Ну це вже ні в які ворота не лізе!

— Чого ти кричиш? Хочеш, щоб тебе усі почули?

— Авжеж, я цього хочу!

— Ну давай.

— Авжеж, я хочу, щоб знали усі!

— Щоб усі знали про твої страждання і про те, що я маю на них дивитися?

— Саме так!

— М-м. Бачили таке диво?

Її цілковита байдужість була зворотно пропорційна зростаючій зацікавленості дітвори до нашого кружляння.

— Припини ходити! Поглянь на мене!

Зупинилася і подивилася на мене, терпляче, як дивляться на дивака, що ось-ось виконає свій номер.

— Я хочу, щоб знала ти, хочу, щоб знали й вони. Я кохаю Елену. І тому виконую все, що вона вимагає. Навіть коли це її вже не цікавить. Коли я знепритомніла — це Елена вимагала, щоб я бігала безупинно. А вимагала вона, бо знала, що я астматичка і що підкорюся їй. Вона жадала, щоб я зашкодила собі, але вона не знала, що я піду так далеко. Тому і зараз все те, що я вам розповідаю, — це теж, щоб скоритися їй. Щоб до кінця себе зруйнувати і обернутися на руїну.

У найменших був такий вигляд, що вони нічого не розуміють, але інші — розуміли. Ті, хто до мене гарно ставився, дивилися на мене зажурено.

Елена поглянула на свій гарненький годинник.

— Перерва майже закінчилась. Я повертаюсь у клас, — заявила як ідеальна дівчинка.

Глядачі посміхалися. На їхню думку, це виглядало швидше всього кумедно. На щастя, їх було «лише» тридцять чи тридцять п’ять, тобто третина усіх учнів. Могло бути й гірше.

Мені все ж таки поталанило з проклятим саботажем.

Марення тривало ще з годину. Я відчувала незбагнену гордість.

Потім ця погорда дуже швидко минула.

О четвертій від згадки про ранішні події мені було лише соромно.

Того ж вечора я заявила батькам, що маю намір якнайшвидше виїхати з Китаю.

— Ми всі теж над цим працюємо, — сказав батько.

Я мало не відповіла: «Так, але у мене на те