деревами в саду, або за дошками, спертими десь до стіни, а часом навіть залізає в бочки чи скрині. Будь-де на обійсті сестри або челядь можуть наштовхнутися на Клару. Часом із котроїсь схованки долинає її плач або чутно, як вона свариться з кимось, коли ж до неї підійти — вона тиха й мила. Ґрета відкрила якось дверцята до комірчини, щоби взяти віника, а там у тісноті Клара — зустрічає сестру з такою спокійною усмішкою, наче давно вже чекала тут на неї. Ще іншим разом вона раптом посеред обіду запихає долоню в миску на столі і в присутності усіх розмазує собі навколо губ гарячу кашу, так, немов ніяк не знайде рота, однак при цьому привітно усміхається. На якусь мить за столом солтиса всі завмирають. Тепер непросто стає знайти наймита, який би попросився до поважного Вурраха на роботу, адже кому до шмиги опинитися віч-на-віч із кимось, хто не знає норм поведінки і в кожній хвилі може накинутися на тебе. Сестри замикають усі гострі ножі по шухлядах, робітники кладуть сокири зверху на полицю над в'їзними воротами, куди жінці без драбини ніяк не дістатися, а в Клариній кімнаті батько відкручує усі клямки на вікнах і внутрішню клямку дверей, які на ніч власноручно зачиняє ззовні. Уночі ж Клара, наймолодша донька солтиса, перевертає часом свого нічного горщика догори дном і барабанить по ньому.
Ось ключ до саду / на нього чекають дівчата / перша — Вінка, / друга — Бібельдебінка. / А третьої ім'я Цікетцак Нобель де Бобель де Бібель де Вінка. / Бінка хапає камінчик / і кидає в Бібельдебінку / а тоді — цет, цак, цік — плаче Нобель де Бобель де Бібель де Бінка гірко. Згодом не відбувається нічого, хіба тільки те, що Ґрета, і Гедвіґа, і Емма, а з ними й Клара старішають, а їхній батько стає і геть старий. Нічого не відбувається, хіба у Клариному лісі відламується гілляка від старого дуба, падає у траву і там зотліває. Усі в селі давно вже звикли до того, що стара солтисівна, як Клару взялися віднедавна в селі називати, часом накульгуючи проходиться селом, вона іде у двох різних черевиках, а часом навіть взагалі в самих панчохах, аж до м'ясної крамниці, аж до школи, аж до цегельні, але ніколи не заходить далі цегельні, а коли її питають: Куди йдете? — відказує: Або я знаю.
Минулої рукавиці / я загубив свою осінь. / Три дні довелося знайти, / поки я її шукав. / А тоді я пішов повз садочок, у якому стояв чоловік. / За чоловіком сиділо три столи. / Я тоді зняв свій день / та й кажу: Добрий капелюх, панове. Панове ну сміятися, / аж їм тріс живітнув.
Першу третину Клариного лісу старий Вуррах продає імпортерові кави і чаю з Франкфурта-на-Одері, другу третину — фабрикантові сукна з Ґубена, той вписує в купчу свого сина, щоб забезпечити йому спадщину, і, врешті, останню третину, ту, на якій стоїть старий дуб, — Вуррах продає берлінському архітекторові, що побачив якось цей порослий деревами й кущами схил і задумав поставити там літній будинок для себе і своєї нареченої. Солтис веде бесіду про визначену кількість квадратних метрів спочатку з імпортером кави і чаю, тоді — з фабрикантом сукна і нарешті — з архітектором. Це вперше солтис міряє ґрунти не гектарами чи моргами, вперше в житті він веде мову про парцелі. Декілька сотень літ Кларин ліс називався лісозаготівлею, регулярно кожні тридцять років усі дерева навколо дуба вирубувалися, а тоді насаджувалися нові, а тепер усі ці дерева, так, як вони ростуть, мають залишитися на своїх місцях назавжди. Наречена архітектора каже: щоб була тінь. Батько торгується за ціну третьої парцелі, а Клара, котру в селі називають старою солтисівною, як звикло, накульгує селом, на одній нозі черевик, а на другій — тільки панчоха. Вона кульгає повз м'ясну крамницю, тоді минає школу, тоді цегельню, а тоді знову завертає. Коли залягають сутінки, вперше випадає сніг. Старий Вуррах ставить на договорі про купівлю парцелі на Пастушій горі підпис від імені своєї доньки, відстороненої через неадекватність від участі в торгу, а за архітектора підписується його молода наречена, яка тепер стає новою власницею парцелі.
Кларині сліди на свіжому снігу Емма виявляє щойно наступного дня, сліди провадять неподалік від громадської купальні прямісінько в сіру воду, на відбитках видно раз підошву, раз слід від ноги в панчосі, раз підошву, раз панчоху, раз підошву. Невдовзі знаходять тіло Клари, воно зачепилося при березі біля цегельні за коріння старої сосни, що стирчить під водою. Пастор не хоче здійснити чин похорону самогубці за християнською традицією, але втручається солтис, який, попри поважний вік, і далі керує сільською громадою, і до цього не допускає.
У домі, де хтось помер, відразу ж зупиняють годинник. Дзеркало завішують, бо інакше всі побачать двох покійників. Верхні віконниці відчиняють і, якщо дозволяє конструкція даху, виймають з даху цеглину, щоб душа могла вислизнути назовні. Покійника обмивають і переодягають. На чоловіка надягають чорний святковий сурдут, на жінку — чорну сукню. Покійникові натягають черевики. Незаміжню жінку ховають у білій сукні нареченої, віночку з мирта й вельоні. Покійника кладуть на солому. На обличчя йому кладуть ганчірку, намочену в горілці або в оцті. На тіло кладуть кропиву, щоб воно не покрилося синіми плямами. По обидва боки покійника кладуть по сокирі. Покійниці сокиру кладуть на тіло, древком до стіп. Коли покійника кладуть у домовину, то сокири прибирають геть. Посудину з водою, що нею обмивали покійника, закопують під дощовою ринвою. Солому, на якій лежав покійник, і його стару одежу спалюють або закопують. Про смерть оголошують худобі в хліві і деревам у саду, примовляючи: Нема уже вашого господаря. Перш ніж перенести домовину через поріг, її тричі ставлять на долівку. Щоби душа не могла повернутися, вікна й двері в хаті відразу ж після винесення домовини зачиняють. На долівку хлюпають воду, а кімнату підмітають. Стільці, на яких стояла домовина, перевертають і так залишають. Щоб запобігти поверненню, услід похоронній процесії хлюпають із миски воду, як це зазвичай роблять, коли з двору виходить лікар чи покрівельник.
Ось ключ до саду / на нього чекають дівчата / перша — Вінка, / друга — Бібельдебінка. / А третьої ім'я Цікетцак Нобель де Бобель де Бібель де Вінка. / Бінка хапає камінчик / і кидає в Бібельдебінку / а тоді — цет, цак, цік — плаче Нобель де Бобель де Бібель де Бінка гірко. Згодом не відбувається нічого, хіба тільки те, що Ґрета, і Гедвіґа, і Емма, а з ними й Клара старішають, а їхній батько стає і геть старий. Нічого не відбувається, хіба у Клариному лісі відламується гілляка від старого дуба, падає у траву і там зотліває. Усі в селі давно вже звикли до того, що стара солтисівна, як Клару взялися віднедавна в селі називати, часом накульгуючи проходиться селом, вона іде у двох різних черевиках, а часом навіть взагалі в самих панчохах, аж до м'ясної крамниці, аж до школи, аж до цегельні, але ніколи не заходить далі цегельні, а коли її питають: Куди йдете? — відказує: Або я знаю.
Минулої рукавиці / я загубив свою осінь. / Три дні довелося знайти, / поки я її шукав. / А тоді я пішов повз садочок, у якому стояв чоловік. / За чоловіком сиділо три столи. / Я тоді зняв свій день / та й кажу: Добрий капелюх, панове. Панове ну сміятися, / аж їм тріс живітнув.
Першу третину Клариного лісу старий Вуррах продає імпортерові кави і чаю з Франкфурта-на-Одері, другу третину — фабрикантові сукна з Ґубена, той вписує в купчу свого сина, щоб забезпечити йому спадщину, і, врешті, останню третину, ту, на якій стоїть старий дуб, — Вуррах продає берлінському архітекторові, що побачив якось цей порослий деревами й кущами схил і задумав поставити там літній будинок для себе і своєї нареченої. Солтис веде бесіду про визначену кількість квадратних метрів спочатку з імпортером кави і чаю, тоді — з фабрикантом сукна і нарешті — з архітектором. Це вперше солтис міряє ґрунти не гектарами чи моргами, вперше в житті він веде мову про парцелі. Декілька сотень літ Кларин ліс називався лісозаготівлею, регулярно кожні тридцять років усі дерева навколо дуба вирубувалися, а тоді насаджувалися нові, а тепер усі ці дерева, так, як вони ростуть, мають залишитися на своїх місцях назавжди. Наречена архітектора каже: щоб була тінь. Батько торгується за ціну третьої парцелі, а Клара, котру в селі називають старою солтисівною, як звикло, накульгує селом, на одній нозі черевик, а на другій — тільки панчоха. Вона кульгає повз м'ясну крамницю, тоді минає школу, тоді цегельню, а тоді знову завертає. Коли залягають сутінки, вперше випадає сніг. Старий Вуррах ставить на договорі про купівлю парцелі на Пастушій горі підпис від імені своєї доньки, відстороненої через неадекватність від участі в торгу, а за архітектора підписується його молода наречена, яка тепер стає новою власницею парцелі.
Кларині сліди на свіжому снігу Емма виявляє щойно наступного дня, сліди провадять неподалік від громадської купальні прямісінько в сіру воду, на відбитках видно раз підошву, раз слід від ноги в панчосі, раз підошву, раз панчоху, раз підошву. Невдовзі знаходять тіло Клари, воно зачепилося при березі біля цегельні за коріння старої сосни, що стирчить під водою. Пастор не хоче здійснити чин похорону самогубці за християнською традицією, але втручається солтис, який, попри поважний вік, і далі керує сільською громадою, і до цього не допускає.
У домі, де хтось помер, відразу ж зупиняють годинник. Дзеркало завішують, бо інакше всі побачать двох покійників. Верхні віконниці відчиняють і, якщо дозволяє конструкція даху, виймають з даху цеглину, щоб душа могла вислизнути назовні. Покійника обмивають і переодягають. На чоловіка надягають чорний святковий сурдут, на жінку — чорну сукню. Покійникові натягають черевики. Незаміжню жінку ховають у білій сукні нареченої, віночку з мирта й вельоні. Покійника кладуть на солому. На обличчя йому кладуть ганчірку, намочену в горілці або в оцті. На тіло кладуть кропиву, щоб воно не покрилося синіми плямами. По обидва боки покійника кладуть по сокирі. Покійниці сокиру кладуть на тіло, древком до стіп. Коли покійника кладуть у домовину, то сокири прибирають геть. Посудину з водою, що нею обмивали покійника, закопують під дощовою ринвою. Солому, на якій лежав покійник, і його стару одежу спалюють або закопують. Про смерть оголошують худобі в хліві і деревам у саду, примовляючи: Нема уже вашого господаря. Перш ніж перенести домовину через поріг, її тричі ставлять на долівку. Щоби душа не могла повернутися, вікна й двері в хаті відразу ж після винесення домовини зачиняють. На долівку хлюпають воду, а кімнату підмітають. Стільці, на яких стояла домовина, перевертають і так залишають. Щоб запобігти поверненню, услід похоронній процесії хлюпають із миски воду, як це зазвичай роблять, коли з двору виходить лікар чи покрівельник.
