Пітер Воттс Сліпобачення

Володимир Арєнєв. Людина, що відправила у космос вампіра

1.

Прабатько наукової фантастики, Жуль Верн, писав для якнайширшої аудиторії. Читачі різного віку, освіти, статі із задоволенням читали його книжки, і та кількість наукових знань, що її знаменитий ам’єнець додавав до кожного твору, не відлякувала, радше стала його візитівкою.

Минули десятиліття — й так звана тверда наукова фантастика перетворилася на літературу для небагатьох. Вона досі вважається масовим жанром, але нині середньостатистичний читач менш обізнаний у природничих («твердих») науках і тому віддає перевагу іншим різновидам НФ: соціальній чи пригодницькій фантастиці, космоопері, антиутопії. Тим світам, у які можна занурюватися, не маючи докторського ступеня з квантової фізики.

Та й написані ці тексти переважно у більш доступній для читача формі — натомість тверда НФ традиційно вважається цариною, в якій власне літературність має другорядне значення. Головне, щоб були ретельно викладені всі наукові факти, детально описаний принцип роботи надшвидкісних двигунів та спосіб метаболізму іншопланетних ропух. Лише тоді це — справжня, стовідсоткова тверда НФ.

Ця втрата літературних чеснот парадоксальним чином віддзеркалює тяглість традиції: адже легендарний Г’юґо Ґернсбек — редактор першого спеціалізованого НФ-журналу, людина, що «винайшла» термін «science fiction», — віддавав перевагу саме науковості. Однак часи змінилися, і тепер, аби бути цікавими справді масовому читачеві, авторам НФ доводиться дбати і про літературність.

Й одним із тих, хто змінив «modus operandi» у науковій фантастиці, був такий собі Пітер Воттс.

Людина, що відправила у космос вампіра.

2.

Канадська фантастика — і наукова, і фентезі — не може похвалитися великою кількістю відомих персон. Та ті, які досягають успіху, роблять це потужно, часто змінюючи тенденції жанру, в якому працюють. Згадаймо хоча б про те, скільки зробили Скотт Беккер і Стівен Еріксон для епічного фентезі, Альфред ван Вогт для НФ «Золотого століття», Вільям Ґібсон для кіберпанку, Гай Гевріел Кей для історичного фентезі, Маргарет Етвуд для антиутопії чи Чарльз де Лінт для сучасного міського фентезі. Після них «пейзаж» жанрової літератури щоразу змінювався: не можна було й далі писати в цих напрямах, ігноруючи те, що зробили канадці.

Те саме сталося у твердій НФ, коли туди прийшов Пітер Воттс.

Сказати чесно, шансів на те, що він стане письменником, було небагато. Як твердить сам Воттс, із науковців рідко виростають фантасти. Щойно вигадаєш якусь крутезну штуку, а твій внутрішній Паганель уже пояснює, чому вона неможлива. Якщо ж тобі вистачить нерозсудливості поділитися ідеєю із колегами, вони своїм скептицизмом розпорошать її на молекули.

Можливо, саме через це перше оповідання Воттса було безпосередньо пов’язане із його фахом — гідробіологією? Місцем дії Воттс обрав глибоководну станцію, героями зробив модифікованих людей із психічними проблемами. «Ніша» (1990) демонструвала все те, що потім стане фірмовими ознаками Воттсової прози: дослідження глибин людської психіки в критичних умовах, пошук кордонів, за якими людина перетворюється на щось інше, причому перетворення таке невідворотне, адже воно — прямий наслідок прогресу.

Та з прогресом у творчості самого Воттса спершу було не сказати, щоб аж так вдало. Після «Ніші» настала пауза в дев’ять років. За цей час Воттс написав шість оповідань, зроблених у не найкращих традиціях жанру. В кожному з них фантастичне припущення, цікава концепція беруть гору над історією як такою, персонажі й тло потрібні автору для розкриття ідей і самі по собі мало значать.

Усе змінюється 1999 року з виходом дебютного роману «Морська зірка» — в ньому Воттс знову повертається до глибоководної станції з «Ніші» й переповідає вже відому читачу історію наново, глибше й ґрунтовніше. За «Морською зіркою» з’явилися два наступні романи — «Вир» (2001) і «Бетагемот» (2004), які разом складають трилогію «Рифтери».

«Рифтери» не здобули Воттсу світової слави — хіба що створили реноме одного з найпесимістичніших наукових фантастів. Утім, це звання справедливе лише до певної міри і залежить виключно від того, наскільки критично кожен із читачів сприймає навколишній світ. Наскільки усвідомлює, що світ цей постійно балансує на межі повного й остаточного знищення.

Воттс жодних ілюзій щодо цього не плекав. І саме тому його візії майбутнього, як не крути, реалістичні й оптимістичні. У тих-таки «Рифтерах» відбувається масштабний апокаліпсис, не тільки людство, а й усі форми життя опиняються на межі вимирання, — та ж, зрештою, тільки опиняються. Хіба в цьому не криється своєрідний оптимізм, здатність знайти вихід навіть із наглухо запаяної бляшанки, що повільно опускається на дно?..

Воттс говорить про очевидні для нього речі: що більше відкриттів ми робимо, що більше ступенів свободи отримуємо, то вищий ризик, що цими можливостями скористаються люди, позбавлені зайвих докорів сумління. (Причому позбавлені — серед іншого і штучним шляхом.) Люди, які робитимуть з іншими що завгодно лише тому, що вони можуть це робити.

Якщо вірити автору, доля світу, зрештою, і залежатиме від недо- та над-людей — вони вирішуватимуть, чи лишиться життя на планеті. Парадокс полягає в тому, що саме вони, ці «недо-» та «над-», мають в результаті стати людянішими, аби зробити свій остаточний вибір.

І знову ж таки — хіба це не вияв щирого оптимізму?..

3.

Та хай там як, попри свої оригінальні фантастичні ідеї Воттс мав усі шанси лишитися серед легіонів маловідомих, роботящих жанрових письменників, що працюють на гіків, тусять на фантастичних конвентах і на більше не претендують. Після «Рифтерів» він опинився на роздоріжжі: «свою», морську, тему він випрацював досуха — і тепер мав вирішити, яким шляхом іти далі.

Він зробив стрибок і вирушив у космос.

Ми ж, перед тим, як поговорити про «Сліпобачення», зазирнемо у минуле. Адже, крім наукової точності, за яку критики в один голос хвалять Воттса, є й інша складова його творів. Вони надійно вкорінені в літературу, причому на всіх рівнях.

І