сказати: «Дякую». Вона на мить спинилась на тротуарі, поправляючи спідницю на стегнах, що, певна річ, були вже не такі стрункі, як тоді, коли вона полонила серце молодого фермера Віллі Старка.

Нарешті з «кадилака» випхався й містер Даффі, і ми всі рушили до аптеки. Хазяїн відчинив двері й пропустив уперед Люсі, тоді зайшов сам, а за ним і ми. Усередині було повно людей: чоловіки в комбінезонах стояли в черзі до колонки з газованою водою; жінки пасли очима прилавки, завалені всіляким блискучим дріб’язком; дітлахи, вчепившись однією рукою за материну спідницю, а в другій стискаючи ріжок з морозивом, витріщалися з-над своїх шмаркатих носів на той дорослий світ очима, схожими на кольорові порцелянові кульки. Хазяїн, із звислим на чоло вогким чубом, скромно став у чергу за газованою водою, тримаючи в руці капелюха. Він постояв так десь із хвилину, а тоді одна з дівчат, що важила морозиво, раптом помітила його і з таким виразом на обличчі, наче в неї посеред церкви луснув пояс з підв’язками, упустила ложку й, чимдуж крутячи сідницями під зеленим халатиком, гайнула до службового приміщення аптеки.

Минула ще мить — і звідти в натовп увігнався невеличкий лисий чоловік у білому піджаку, який ще тиждень тому належало випрати, і, вимахуючи рукою та налітаючи на відвідувачів, заволав:

— Та це ж Віллі!

Чоловічок у білому піджаку підбіг до Хазяїна, Хазяїн ступив кілька кроків йому назустріч, і той ухопився за його руку так, наче потопав. Він не потискав руку, як це звичайно роблять усі. Він просто повис на ній, увесь тіпаючись і аж похлинаючись тим священним словом — Віллі. А потім, коли цей напад радості минув, обернувся до відвідувачів, що, витріщивши очі, шанобливо з’юрмилися віддалік, і оголосив:

— Боже мій, люди добрі, це ж Віллі!

Його повідомлення було зайве. Тільки раз поглянувши, ви б зрозуміли: якби котрийсь із присутніх громадян не знав, що цього міцно збитого чоловіка в легкому літньому костюмі звуть Віллі Старк, тому громадянинові просто бракувало б клепки в голові. Зрештою, йому досить було звести очі на стіну за стойкою з газованою водою, щоб побачити величезне, разів у шість збільшене проти натурального розміру, зображення того ж таки обличчя, з тими самими великими очима, на фотографії ледь сонними й немовби зверненими в себе (тепер очі чоловіка в легкому літньому костюмі не мали цього виразу, проте я сам не раз його бачив), з такими ж мішками під ними, з трохи брезклими щоками, м’ясистими губами, тугими й, якщо придивитися ближче, міцно стуленими, як дві покладені одна на одну цеглини, і зі скуйовдженим чубом над не дуже широким вугластим чолом. Під фотографією було надруковано в лапках: «Моя наука — це душа народу»,— і підпис: Віллі Старк. Я бачив ту фотографію в тисячі різних місць: від пивничок аж до палаців.

Хтось із натовпу гукнув:

— Привіт, Віллі!

Хазяїн помахав рукою, вітаючи незнайомого шанувальника. Потім набачив біля дальшого кінця стойки якогось типа в джинсах — довготелесого, худющого, зсушеного малярією, із шкірою, наче в’ялена оленина, та обвислими вусами на темному обличчі, такому, як ото часом бачиш на портретах кавалеристів генерала Форреста⁶,— і, простягти руку, рушив до нього. Одначе Старе Луб’я і взнаки нічого не дало. Хіба лише човгнуло своїм розбитим шкарбаном по плитці та раз чи два ворухнуло борлаком, а очі насторожено дивилися з темного, мов покинуте просто неба старезне сідло, обличчя; та коли Хазяїн підступив ближче, рука Старого Луб’я зігнулася в лікті, так наче й не йому належала, а чинила на власний розсуд, і Хазяїн узяв її в свою.

— Як живеш, Малахіє? — спитав Хазяїн.

Борлак двічі ворухнувся. Хазяїн потис і пустив руку, що повисла в повітрі, немов нікому не належала, і Старе Луб’я озвалося:

— Та ще дибаємо.

— Як твій хлопець? — спитав Хазяїн.

— Недобре з ним,— відказало Старе Луб’я.

— Хворіє?

— Та ні,— сказало Старе Луб’я.— У в’язниці.

— Боже милий,— мовив Хазяїн.— Чи вони подуріли тут, що садять таких славних хлопців до в’язниці?

— Він таки славний хлопчина,— погодилося Старе Луб’я.— Та й бійка була чесна, от тільки не повелось йому.

— Еге?

— Усе було чесно, як годиться, от тільки не повелось йому. Штрикнув хлопця, а той узяв та й помер.

— Погане діло,— мовив Хазяїн.— Суду ще не було?

— Ще ні.

— Погане діло,— повторив Хазяїн.

— Та я не нарікаю,— сказало Старе Луб’я.— Усе було чесно, як годиться.

— Радий, що побачився з тобою,— мовив Хазяїн.— Скажи хлопцеві, хай тримає хвоста сторч.

— Він не нарікає,— відказало Старе Луб’я.

Хазяїн обернувся був до нас,— а ми після ста миль дороги по такій спеці дивилися на кран з газованою водою, мов на міраж у пустелі,— та Старе Луб’я озвалося знову:

— Віллі…

— Га? — мовив Хазяїн.

— Оцей твій патрет…— проказало Старе Луб’я і, рипнувши в’язами, повернуло голову до в шість разів збільшеної проти натури фотографії на стіні за стопкою.— Оцей твій патрет… Ти на ньому кепсько вийшов, Віллі.

— Та певне, що кепсько,— сказав Хазяїн, схиливши голову набік і скоса роздивляючись фотографію.— Коли мене фотографували, я був геть змарнілий, наче після холери. Спробуй їм щось втовкмачити в голови, тим законодавцям, то охлянеш гірше, ніж від кривавого проносу.

— А ти не бійся, міцніше втовкмачуй, Віллі! — гарикнув хтось із натовпу, що ставав усе щільніший, бо люди набивалися знадвору.

— Утовкмачу,— запевнив Хазяїн і обернувся до чоловіка в білому піджаку.— А тепер, Доку,— мовив він,— дай нам кока-коли, бога ради.

Док так прудко шаснув до стойки, що, здавалося, його от-от ухопить грець. Поли його білого піджака аж розплатались у повітрі, коли він стрімголов біг за стойку, розсуваючи руками дівчат у зелених халатиках. Наливши першу склянку, він подав її Хазяїнові, а той передав дружині. Док заходився наливати другу, примовляючи:

— Нашим коштом, Віллі, нашим коштом!

Цю склянку Хазяїн узяв собі, а Док і далі наливав та приказував:

— Нашим коштом, Віллі, нашим коштом!

Наливав і наливав, аж поки виявилося, що склянок п’ять уже зайві.

На той час люди вже юрмилися за дверима аптеки до середини вулиці. Знадвору до скляних дверей притискались обличчя цікавих — так заглядають у вікно, намагаючись роздивитися, що діється в напівтемній кімнаті. Там не вгаваючи гукали:

— Слово, Віллі, слово!

— Ти ба,—