ВЯЧЕСЛАВ ПАЛЬМАН СЛІДАМИ ДИКОГО ЗУБРА

АВТОРОВА ПЕРЕДМОВА Знайомство з лісовим Кавказом. — Місто на кордоні степів і гір. — Несподівані гості.— Три старі книжки в пошарпаних палітурках

Щасливий випадок допоміг мені написати цей роман.

Щоправда, задум книжки визрівав багато років, у записниках поволі назбирувалися замітки й спостереження, почерпнуті під час мандрів по одному з найпринадніших куточків нашої країни — Західному Кавказу. Проте автор дуже довго не знаходив того сюжетного стрижня, довкіл якого мали вибудуватися картини природи, образи людей, сцени з тваринами, факти з життя. Аж після цього щасливого випадку просвітлилася нарешті головна ідея, заради якої можна — й треба! — починати роботу.

Зайнятий повсякденною працею в степах прикубанської рівнини, я лише зрідка бачив далекі Кавказькі гори, що синім маревом поставали на обрії, куди ховалося вечірнє сонце. Зоря тихо згасала за спиною гір і на короткий час вирізняла на червоному небі фантастичні зубчасті шпилі. Глибока синява вкривала їхні схили. Звідси, з далеких степів, Кавказ здавався чарівним краєм, сповненим чудес і загадок.

Таким виявився він і зблизька, коли мені вперше пощастило пройти через Головний хребет у тому самому місці, де природа обабіч гір заповідна й незаймано прекрасна.

Згодом почалися щорічні мандри по Кавказу, близьке знайомство з лісниками, наглядачами заповідника, вченими-біологами. Усе це дозволило авторові написати кілька книжок про людей, які не втратили гармонійного зв’язку з пречудовим світом зелені й свіжості, про тварин, яких ми досі мало знаємо, про благодатне зближення наше з природою, без якого годі сподіватися на гармонію в людському світі.

Звичайна річ, у автора з’явилися нові друзі. Бували читацькі конференції, зустрічі в школах і бібліотеках, пошта приносила багато листів — і приємних і не дуже, — авторові довелося поїздити по містах і станицях російського півдня.

Під час однієї такої поїздки й сталася зустріч, про яку ми згадали на початку передмови.

Не називаю міста на березі гірської річки, де я не раз бував. Квартали його розкинулися на межі степів і гір. За річкою і міським парком здіймаються косогори Передового хребта, досить дикуватий грабовий ліс. Признаюся: місто біля підніжжя гір я полюбив і не зрадив свою любов досі. Воно красиве, прохолодне й чисте. Його мешканці люблять зелень, квіти, пісні й усю красу світу. Гамір від роботи й руху надвечір стихає так, що крізь відчинені вікна чути, як без угаву гомонить річка й шелестить листя білої акації на вулицях і в скверах.

Тут жили мої друзі — вчені заповідника. Звідси ми разом вирушали в гори.

Того разу, повернувшися з читацької конференції, я вже збирався до знайомого біолога, коли це в номері задзвонив телефон і адміністратор готелю сказала, що до мене прийшли.

— Хто? — запитав я.

— Троє учнів, а з ними вчителька.

Через дві хвилини гості сиділи в номері.

— Знаєте, — почала вчителька, — ми до вас із знахідкою. Не знаю, як ви до цього поставитесь, але нам далебі здається, що знахідка незвичайна.

Один хлопчик розгорнув щось закутане в газету.

Три старі, на вигляд конторські книги завбільшки з журнал «Вокруг света», але досить грубі, в цупких палітурках з чорними матер’яними корінцями й чорними витертими ріжками. Одна цеглисто-червоного кольору» друга — темно-зеленого, третя синя. Та кольори ці ледь угадувались — такі були потерті, заяложені книги. По краях крізь рваний коленкор жовтів розтріпаний картон.

— Ми збирали макулатуру, — почав хлопчик, який дуже доречно вирішив спочатку розповісти, як і звідки потрапили до них ці старі книги. — На вулиці Гоголя хазяйка послала нас на горище, а там весь закуток завалений усяким мотлохом…

Я розгорнув червону книжку. Старий рукопис із напіввицвілими рядками фіолетового чорнила на пожовтілому з країв, проте все ще дебелому папері. Перші рядки навскісного й твердого почерку пощастило розібрати без мороки: «Я народився тут неподалік, у передгірному селищі Псебай, і був єдиним сином у сім’ї. Мабуть, тому мої всіма шановані батьки безмежно любили мене. Та я не був пестунчиком, справедливий і суворий батько тримав мене в межах».

Учителька зауважила:

— Здається, тут щоденники єгеря дореволюційних Кубанських ловів. Там навіть дату зазначено: десятий рік нашого століття. Ось чому ми вирішили, що рукописи можуть знадобитися. Все-таки історія Кавказу…

Книги належали одному авторові — в усіх почерк був той самий, тільки в останній він ставав не такий розбірливий. Справді, схоже на історію Кубанських ловів — предтечі нинішнього заповідника. Якщо вона написана очевидцем подій, то це, звичайно, цікаво.

Проте якогось особливого ентузіазму ці думки не викликали. Історію писати я не мав наміру, але познайомитися з нотатками про природу минулого не відмовився. Я сердечно подякував моїм гостям.

— Якби не Вітя Сьомій, — учителька показала на балакучого хлопчика, — якби він не заглянув у ці книги й не показав їх мені, то опинилися б вони на складі в купі непотрібних паперів.

Ніяковість перших хвилин зустрічі минула, ми посиділи, поговорили, я ще раз подякував друзям, сказав, що обов’язково почитаю і поверну їм знахідку. Ну, хоча б для шкільного музею.

— Який там у нас музей, що ви,! — Учителька відмахнулася. — Можете лишити, на те й прийшли, щоб віддати. А раптом знадобиться…

Ми розпрощалися. Вони пішли.

Книга, яку я почав читати, так і лежала розгорнута. Ось що писав далі невідомий автор:

«Коли я закінчив сільську школу, батько віддав мене до гімназії в місті Катеринодарі. Вчився я добре, й нагородою за мою сумлінність став Санкт-Петербурзький лісовий інститут, куди, на радість батькові, мене послала канцелярія наказного отамана Війська Кубанського. На той час мене зарахували в козачий полк охочим, а це означало, що в інституті я утримуватимуся на кошт військової скарбниці. Зате під час відпусток я мав обов’язково відбувати табірні збори, де нас. навчатимуть військової справи.

У нашій північній столиці я так само лишався старанним, друзів не бракувало, розваг у великому місті також удосталь. Очевидно, тому й дні збігали навдивовижу швидко. Після зимових занять, на мене чекала поїздка додому, козачі табори, а