ідеологію технічних залучень.

Однак і це ще далеко не все. Газета “Голос України” у номері від 31 травня 2000 року зазначає: “За оцінками експертних досліджень, організована злочинність контролює 85 відсотків банків і 40-50 відсотків підприємств”. Там же опублікована заява фракції “Батьківщина”, де зокрема констатується: “В Україні і за кордоном відомо, що реальне безробіття у нас досягло катастрофічного рівня — майже 33 % і стало національним лихом. Урядові структури — Держкомстат і Міністерство соціальної політики — вперто применшують або навіть приховують реальні дані про безробіття”. Заробітна плата заморожена, а ціни постійно підвищуються: на проїзд у міському транспорті, на хліб, електроенергію, комунальні послуги, оплату житла, нафтопродукти ...

Як жити в таких умовах?

Нині інженери, вчені, викладачі вузів, учителі підробляють, торгуючи цигарками, китайськими, турецькими та іншими товарами, виконуючи роботу, яку на Заході виконують переважно безграмотні й безпритульні. Міста України перетворилися на базари, де все купується й продається. Скажімо, харківський Барабашівський ринок щоденно дає величезні прибутки президентові концерну “АВЕК” та його покровителям.

Чому і хто перетворив науковий і промисловий центр України — місто Харків — на сумнозвісну “барахолку”?

Чому люди, які стоять при владі, нічого не роблять для розвою промисловості й науки?

Чому доктори й кандидати наук повинні заробляти гроші торгівлею?

Чому депопуляція українства досягла катастрофічних розмірів, валовий внутрішній продукт на душу населення становить трохи більше 700 доларів. За класифікацією ООН, це — рівень малорозвинених країн.

Необхідно усвідомити і діяти, а не чекати, поки компрадорська й гендлярсько-лихварська політична “еліта” продасть і землю України, а ми станемо рабами у власній “незалежній” державі.

Прикметну рису масової свідомості радянської людини визначили демократи кінця 80-х років — розслабленість, розманіженість. Через те, що, мовляв, в СРСР надійний соціальний захист. Адже майже два покоління радянських людей виросли за відсутності загроз і небезпек. А відтак вони звикли до того, що життя може тільки покращуватись, а всі тодішні соціальні гарантії здавалися природними, як повітря, були частиною суспільної атмосфери. Безробіття, бідність, хвороби, характерні для західного світу, які загартовували їхню волю, нам здавалися надуманими.

Уже понад десятиліття спостерігаємо явище, яке суперечить здоровому глуздові: в Україні існує режим, що не користується авторитетом і повагою у жодній соціальній групі населення. Проте він стійкий і не подає жодних ознак власної загибелі — що б там не говорили лідери опозиції, з огляду на логіку і здоровий глузд. Для більшості українського народу очевидний факт, що нинішній режим, м’яко кажучи, не заслуговує на подяку — досить переглянути пресу.

Та чи багатьох наших співвітчизників вразив небувалий в історії держави і права факт, підкріплений жахливою статистичною “обґрунтованістю” — геноцид проти власного народу? Як же треба не любити його, країну, де ти побачив світ і виховувався, своїх односельців, які живуть за межею бідності, аби лише утримати владу. І все це заради збагачення свого оточення, яке створило “короля”. Населення України зменшилося більш як на 4 мли; а скільки людей змушені жити за межею бідності — завдяки так званим “демократичним реформам, яким немає альтернативи”?!

Що ж відбувається?

Напевно, ми входимо в новий період історії. Виникають режими, що утримуються на невідомому підґрунті, відкидаючи звичайні, багатовікові норми права й порядності, демонстративно ігноруючи бажання завоювати повагу громадян. Це “підґрунтя” неможливо підірвати, викриваючи гріхи й злочини режиму: він їх не приховує. А своїх прибічників цементує не високими ідеалами й цінностями, а круговою порукою злочинів та пороків, перетворюючи суспільство в натовп.

Є чимало ознак, що це процес світовий. Перебудова суспільної та політичної моралі відбувається скрізь. Справа Клінтона й Левінські, яку так смакувало телебачення, ігнорування міжнародних норм, що призвело до бомбардувань Іраку та Югославії, свідчать про знецінення, а то й виродження важливого в минулому явища — суспільної думки. До того ж, по суті, зникає саме суспільство, бо моральні й етичні норми різних людей стають настільки полярними, несумісними, що втрачається можливість діалогу.

За оцінками експертів Світового економічного форуму в Давосі, Україна — одна з найнестабільніших країн. Виникає досить резонне запитання: чому режим, який поставив країну на грань катастрофи, спроможний утримувати в країні примарну рівновагу? Скидається на те, що лише в такому стані нестабільності цей режим і може існувати. Перехід до стійкого порядку, вихід країни з трансу означатиме загибель для нього.

Найдієвішим способом, що паралізував волю українства, було швидке й різке зубожіння більшості — водночас із таким же різким і нічим не обґрунтованим збагаченням меншості населення. Це призвело до того, що більшість людей в Україні не мають духовних і фізичних сил думати про щось інше, крім повсякденного забезпечення своїх родин найнеобхіднішим для виживання.

Політично найактивніший середній клас — основа демократії, є для нинішнього режиму його могильником. І тому він, режим, його найбільше боїться й робить усе (інфляції, високі податки й орендні ставки) для його знищення.

На відміну від сільського, житель міський переважно не має автономного життєзабезпечення, і зубожіння, аж до загрози голоду, — потужний засіб контролю його поведінки. Значна частина української людності безнадійно паралізована злигоднями долі.

Різке зниження соціальних запитів населення — це наслідок поступового звикання до бідності, втрати сподівань на повернення колишнього добробуту. Режим постійно й нахабно шантажує населення неухильним падінням рівня життя. Ліквідація колективних господарств, введення високих податків на виробництво сільськогосподарської продукції дає можливість шантажувати голодом. Енергетичний комплекс зруйновано настільки, що навіть при спадові виробництва в 3-5 разів він не забезпечує енергетичних потреб населення цілих областей. Про це свідчать ті ж таки відключення теплої води навіть у пологових будинках у Рівному, електроенергії і газу в Харкові...

Режим повинен усвідомити, що шантаж — це не акт миру й злагоди, це — акт початку війни.

Інша технологія — збайдужілість, душевна апатія населення. Це — втома від злиднів, спустошеності й зневіри, які спричиняються й нагнітаються