найвульгарнішими методами. Скажіть, де, в якій країні ще так цинічно принижують людську гідність, змушуючи працювати важче, ніж рабів (рабів хоч годують), не виплачуючи навіть тієї мізерної платні, яку встановлюють для висококваліфікованих спеціалістів із числа туземного населення (350— 450 доларів на рік), не індексуючи її за величезної прихованої інфляції. Це новий винахід влади. Як і у випадку матеріального зубожіння й залякування, душевна втома людей з’являється через те, що режим жорстоко гнобить їх.

Все, що відбувається в Україні, все, що ми бачимо і чуємо останніми роками, переконує: ці нелюдські способи використовуються системно, як новітні технології гноблення власного народу. Якщо це так, то опозиція, котра звинувачує режим у “некомпетентності”, дуже помиляється.

Жителям України варто замислитися: що ж відбулося? Відновимо в пам’яті події так, аби всім стало зрозумілим, якими “чарами” нас переконали зробити все те, що ми й зробили власноруч. Визнаймо незаперечний факт: якась впливова й організована частина людності домоглася того, що наше суспільство, діючи за її алгоритмами, поділилася навпіл. Перша частина захопила величезні матеріальні ресурси, довівши цим до злиденного стану другу — більшість населення України. Державну систему змінено на зовсім протилежну, але при владі залишилися ті ж самі люди, котрі конвертували владу у власність.

З’явилися так звані нові українці, котрі не мають уявлення про такі поняття, як благо нації, національна гордість, гордість за державу, як добро і зло. Бридко дивитися, наприклад, як наші вищі посадові особи плазують перед емісарами МВФ та іншими західними фінансовими магнатами, випрошуючи доларову милостиню. Заможні “нові українці” переважно бачать і розуміють світ одноманітно, матеріально, у них своя ієрархія, свої закони.

Терени України дедалі відчутніш стають місцем можливих техногенних катастроф і хаосу, і на Заході дедалі частіше висловлюються про новий тягар Америки, про те, що, мовляв, цим простором їй треба ще й управляти, аби він не вибухнув, викликавши дестабілізацію світу.

Згідно з “Програмою розвитку України до 2010 року”, підготовленою експертами під керівництвом директора Інституту економічного прогнозування Національної академії наук академіка В. М. Геєця, старіння основних фондів призведе до техногенних катастроф, значні кошти підуть на їх ліквідацію. Тобто, розпочавши лібералізацію ринку й руйнування промисловості за підказками “західних учителів”, Україна тепер має загрозу не тільки від закопаних відходів хімічної й оборонної промисловості, ядерних реакторів, від застарілих ліфтів, а й від заводів, що вже давно не працюють.

Ті, хто стояв біля керма в Україні й розвалював СРСР, більш-менш щиро вважали, що вони готують країну до незалежності, демократії, цивілізованості, до становлення її як великої європейської держави. Проте сьогодні тільки сліпий не бачить, що компрадорська й гендлярсько-лихварська політична еліта готує країну на роль американського протекторату. До того ж США всіляко заохочує процеси хаосу в державі, аби потому люд наш охоче прийняв місію американського миротворення.

Нинішня ситуація в Україні дуже нагадує Росію після жовтневої (1917 р.) революції. Тільки-но сучасна “п’ята колона” захопила владу, як на доказ щирості своїх намірів Україна роззброїлась, проголосивши новий масонський лозунг “нейтралітету”, позаблоковості, без’ядерності”, а заодно й розсіяла своїх колишніх спільників. Втім, одразу стало зрозуміло, що “світова ліберальна революція” й “новий світовий порядок” не поспішають нам на допомогу, а переможці готові до віроломства.

Якщо невдовзі економічна ситуація в Україні не зміниться, а лідери правової держави не зможуть запропонувати духовних орієнтирів, політика може зайти в глухий кут.

Безвихідь — через те, що з політикою люди пов’язують сподівання поліпшити життя, побудувати суспільство, в якому вони будуть щасливими. Нинішні розчарування — через те, що політика країни не може задовольнити цих сподівань. Відтак — глибока криза, в якій опинилася наша демократія, наша “незалежна” держава. Люди втрачають довіру до політиків, котрих вони вибирали. Настає ерозія не тільки морально-релігійних основ, а й самих засад правової держави.

У багатьох незахідних країнах релігія повертається нині як політичний фактор, особливо іслам. Відхрещуватися від небезпеки ісламського екстремізму та міжнародного тероризму, вважати, що це не наші проблеми, для України було б дуже необачно. До того ж, певні “націоналістичні” кола розпалюють міжетнічну ворожнечу. Інакше чим пояснити, що колишній віце-прем’єр-міністр М. Жулинський на словах погоджується з тим, що від оподаткування слід звільнити всю вітчизняну видавничу продукцію, незалежно від того, якою мовою вона видана, а до Верховної Ради подає проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи”, де від оподаткування пропонує звільнити тільки видання українською мовою. Аналогічний проект Закону подає і депутат П. Мовчан. Невже обом не зрозуміло, що вони порушують статтю 24 Конституції України, де записано, що не може бути привілеїв чи обмежень за мовними ознаками.

Так розпалюється ворожнеча між різними етнічними групами. Хоча сучасна правляча еліта епохи пострадянської незалежності завжди вважала чи не найважливішим своїм досягненням саме низький рівень міжетнічного напруження. І справді: на тлі сусідніх держав Україна видається майже оазисом благополуччя і взірцем вирішення національних проблем. Принаймні на певному відрізку історії вдалося уникнути серйозних сутичок на міжнаціональному ґрунті. Проте вже сьогодні очевидно, що міжнаціональний мир — більше ілюзія, ніж реальність. Уже невдовзі може постати так зване російське питання і, на жаль, останнім часом в Україні здійснено чимало такого, аби цей момент наблизити. Концепція національної політики потребує перегляду — і не кулуарного, а з залученням представників щонайширших соціальних прошарків і зацікавлених сторін. Згода має бути досягнута в результаті суспільного діалогу і домовленостей.

Україна розпочала нове тисячоліття, маючи досить несприятливі соціально-демографічні показники. Швидкими темпами скорочується абсолютна кількість населення, відбувається його старіння. Однак непокоїть не тільки це. Небезпечна також люмпенізація та соціальна маргіналізація значної частини населення. Соціальна піраміда дедалі зриміше деформується — соціальний буфер (середній прошарок) між низами чи,