Південного спортивного поля. Томмі пробіг слідом за ними кілька кроків — складно сказати, чи це інстинкт штовхнув його переслідувати кривдників у гніві, чи він відчув паніку, що його покинули самого. У кожному разі невдовзі він зупинився і стояв із червоним обличчям, дивлячись їм услід. А тоді почав горлати і верещати, плести заплутану маячню із прокльонів і лайки.

Нам уже не раз доводилось спостерігати за вибухами гніву Томмі, тож ми зістрибнули зі стільців і розійшлися приміщенням. Намагались розпочати розмову про щось інше, але Томмі і далі кричав і не змовкав, і хоча спершу ми просто закочували очі і старались його ігнорувати, врешті-решт — приблизно за десять хвилин після того, як злізли додолу — ми знову видряпались до вікон.

Решти хлопців уже зовсім не було видно, тож Томмі більше не намагався адресувати свої слова комусь конкретному. Він просто лютував, розкидаючи кінцівками — до неба, до вітру, до найближчого стовпця огорожі. Лора сказала, що він, мабуть, «репетирує Шекспіра». Інша дівчинка звернула нашу увагу, як Томмі, викрикуючи щось нове, задирає в повітря ногу і відставляє її набік, «ніби пес пісяє». Насправді я й сама зауважила цей його жест, але дужче мене вразило, як щоразу, коли він тупав ногою, на литки йому летіли бризки грязюки. Я знову подумала про його дорогу теніску, але він був надто далеко, щоб розгледіти, наскільки вона забризкана.

— Як на мене, це трохи жорстоко, — сказала Рут, — що вони постійно його отак доводять. Але він сам винен. Якби навчився панувати над собою, йому б дали спокій.

— Вони все одно приставали б, — сказала Ханна. — У Ґрема К. теж поганий характер, але хлопці поводяться з ним дуже обережно. Вони чіпляються до Томмі, тому що Томмі — нероба.

І тоді раптом всі заговорили одночасно: про те, що Томмі ніколи навіть не намагався бути творчим, що він нічого не подавав на День весняного обміну. Мені здається, що на цю мить кожна з нас таємно сподівалась, що з будинку з’явиться вихователь і забере його геть. І хоч у цій останній змові, вигаданій для того, щоб засмутити Томмі, ми участі не брали, але таки зайняли місця глядачів навколо арени — і тепер почувалися винними. Однак ніхто з вихователів не з’являвся, тож ми перелічували причини, з яких Томмі заслуговував на все, що з ним відбувалося. Ніхто не сперечався, коли Рут поглянула на годинник і сказала, що хоч у нас є ще трохи часу, нам все ж варто повертатись до основного корпусу.

Коли ми вийшли з павільйону, Томмі і далі дурів. Корпус був розташований ліворуч, а оскільки Томмі стояв посеред поля навпроти нас, не було потреби його минати. У кожному разі, він дивився у протилежний бік і, здавалось, навіть нас не зауважив. А все ж таки, поки мої подруги йшли до краю поля, я почала рухатись у напрямку до Томмі. Я знала, що це спантеличить решту, але продовжувала йти — продовжувала, навіть почувши наполегливе шепотіння Рут, щоб я поверталась.

Гадаю, Томмі не звик, щоб його турбували під час нападів гніву, тому що коли я підійшла, він на мене витріщився, а тоді продовжив верещати, як раніше. Здавалось, що він декламує Шекспіра, а я посеред його виступу ввірвалась на сцену.

Навіть тоді, коли я промовила:

— Томмі, поглянь лише на свою чудову футболку. Ти її всю забруднив, — не було жодної ознаки, що він мене почув.

Тому я зробила крок уперед і поклала долоню на його руку. Згодом всі інші думали, що він зробив це зумисно, але я так не вважала. Він і далі молотив руками і не здогадувався, що я збираюсь до нього торкнутись. У кожному разі, він смикнув рукою, відбив мою долоню і вдарив мене по щоці. Боляче не було, але я скрикнула — так само, як і більшість дівчат, що стояли позаду.

Аж тоді, здається, Томмі нарешті усвідомив мою присутність і присутність інших, усвідомив себе самого і той факт, що він стоїть посеред поля, усвідомив, як поводиться, — і після цього витріщився на мене з дурнуватим виразом.

— Томмі, — досить суворо проказала я. — Твоя футболка вся в болоті.

— То й що? — пробелькотів він. Але промовляючи це, він опустив голову, зауважив коричневі бризки і ледве стримав себе, щоб вражено не закричати. А тоді я побачила, як на його обличчі відобразилось здивування — звідки я можу знати про його почуття до футболки.

— Немає через що хвилюватись, — сказала я, перш ніж наша мовчанка стала для нього принизливою. — Вона відпереться. Якщо сам не зможеш відіпрати, віднеси до міс Джоді.

Він продовжував роздивлятись футболку, а тоді сварливо сказав:

— Тебе це взагалі не стосується.

Схоже, він негайно пошкодував про це останнє зауваження і боязко на мене зиркнув, наче сподівався, що я скажу йому щось підбадьорливе. Але з мене було вже досить, особливо тому, що за нами спостерігали дівчата і, як я могла здогадатись, невідомо скільки людей із вікон головного корпусу. Тому я відвернулася, стенувши плечима, і приєдналась до подруг.

Коли ми рушили, Рут обвила мене рукою за плечі.

— Принаймні ти змусила його замовкнути, — сказала вона. — Ти в порядку? От скажений звір.

Розділ другий

Все це сталося так давно, що мої спогади можуть бути не зовсім достовірними. Але наскільки пригадую, у той період для мене були характерні такі вчинки, як той із Томмі, — я змушувала себе виконувати різні завдання. І коли за кілька днів Томмі зупинив мене, я вже практично про все забула.

Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі ми майже щотижня мусили проходити медогляд, що зазвичай відбувався нагорі, у класі № 18, під самим дахом, за участі суворої медсестри Тріші, яку ми називали Круколицею. Того сонячного ранку ми цілим натовпом підіймались на огляд центральними сходами, тимчасом як решта вихованців, яких медсестра оглянула, якраз спускалась додолу. Тож сходова клітка відлунювала галасом, а я пнулась сходами нагору, опустивши голову, ступаючи по п’ятах за кимось, коли почула поруч із собою: «Кет!».

Томмі, який спускався додолу разом із іншими, раптово завмер посеред сходів, усміхаючись відкрито й широко, чим одразу мене роздратував. Може, ще кілька років тому було нормально реагувати таким виразом обличчя на зустріч із кимось, кого тобі радісно бачити. Але на ту мить нам було по тринадцять, до того ж — зустріч відбувалась між дівчиною і хлопцем у публічній ситуації. Мені хотілось сказати:

— Томмі, чому б тобі не подорослішати?

Але я себе стримала і натомість сказала:

— Томмі, ти всіх затримуєш. І я також.

Він зиркнув нагору, щоб переконатись, що сходи над ним переповнені через затор. На якусь мить його, здавалось, охопила паніка, а